Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Ми з лівого берега. Через моїх батьків летить все. Вже не пригадую, коли востаннє нормально спали – все перенесли в підвал і акуратно риють «альтернативний вихід», якщо головний привалить, а привалити може будь-коли, бо вже не ясно коли виходи «наших», а де росіянців. Все розвалене навколо, згарища, і на фоні абсурдом новенькі білборди і листівки типу «вас обстреливает ВСУ», «россия тут навсегда», «сопротивление – это тероризм».

Які ж вони огидні, ці орки. Коли бачу на вулицях мого рідного міста, просто нудить. Особливо складно, коли доводиться з ними говорити. Хочеться виплюнути в обличчя усе, що про них думаєш, вчепитися нігтями і роздерти… не знаю навіть… А при цьому маєш бути стриманим, спокійним, і навіть порухом обличчя не виказати, що про них думаєш. Але я постійно думаю, що наша задача – вижити, і щоб цей гній землі звідси забрався. А ще, думаю, що коли мене після війни спитають, де я була і що робила – мені буде не соромно глянути в очі своїм дітям, бо я не зламалася, і...

Я работаю по 12 часов в день и вся моя команда тоже. Мы узнали про дроны и атаку вечером, за ужином нам кто-то сказал. Мы реально не знали и нам абсолютно… всё равно, что там наврут в новостях. Спрашиваю сотрудника: «Вовчик, ну что же будет? Как думаешь?» Отвечает: «Да придут скоро ребята - и будет свобода, не вот это вот все». А не вот это вот все… А как у вас настроение?