Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Тут дівчата розказували про кактус, а в мене з’явився свій символ. Копалась у тумбочці та й знайшла старий значок з прапором, ще з 2013 чи 14. Наче з іншого життя. Сиділа, крутила його в руках — така хвиля почуттів накрила, не передати. Просто поклала в кишеню і ходила з ним цілий день. Як талісман якийсь. Тримаю, і наче стаю сильніша. А у вас що тримає силу, дівчата?

У нас є «позор сім’ї» — тьотя Валя з Підмосков'я. Як почалась повномасштабка, вона кричала, що це все «пропаганда і фотошоп». Ах да, треба ж сказать, що тьотя Валя — наша. Заміж вона туди вийшла, понімаєте, «по любви». Але історія не про це. Вона давно мріяла полетіти на море, весь сімейний чат цим дістала. Я там від 2022 не писала, але новини, в тому числі «з-за поребріка» піддивлялася. Вона вже й валізу зібрала, і купальники всі показала, і бутерброди склала. Словом, підібрала момент. І тут приїхала тьотя Валя в аеропорт, а через атаки українських дронів… ну ви в курсі, усі рейси...

Сьогодні знову ходила до мами й її рідної сестри. Кладовище. Прибрала, посиділа, поговорила з нею. Розповіла про життя. Єдине місце, де можна чесно «поговорити». А там, де наші українські військові лежать… все розбито. Сміття. Спеціально так. Родичі бояться приходити, навіть прибрати. Хрести поламані. Пам’ятники — теж. Ну як бога не бояться? Думають, що там не спитають? Вони взагалі вважають нас фашистами, нацистами. Кажуть: «Скажіть спасибі, що вам мало дісталося, бо путін добрий і пожалів». Це вони там, на нашому ринку, продавцям таке розказують. Слухаю — і важко дихати.