На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.

В Ялте свои взгляды и отношение к войне демонстрировать не принято. Я не про всех своих знакомых могу с уверенностью сказать, каких они взглядов.  Недавно приятный парень, новый знакомый, пригласил меня на кофе. Я не уверена была идти мне или нет – нужно как-то узнать, что за человек. Ватников в моей жизни и так достаточно, и придумала спросить: “Какие новости ты читаешь?”.  Безопасный вопрос, вроде бы, но в принципе, достаточный, чтобы понять многое о взглядах человека.  Не пошли мы, словом, на кофе.

Я не буду казати, хто ми і звідки. Бо це і страшно, і соромно. Сидимо в маленькій кімнаті, що прогріта телевізором і сварками з сусідкою, який канал слухати. Під ламповим світлом світ ділиться на тепленьке «тут» і тривожне «там». На екрані марширують незнайомі солдати — десь під Мелітополем чи Армянськом, без поняття. Вони так підписують, щоб було не ясно, але страшно. Хтось із хлопців, можливо, з нашої школи, мені здається, я впізнаю лиця. Хтось ніколи й не повернеться, а я слабкодухо думаю «може це і на краще». Але мій дядько і ще двоє сусідів цього «там» не бачать. Вони тепер —...

У нас прильоти. В Старобільську, Біловодську, Сватовому – летить і летить. Наші дрончики, українські. Прилетіло по колишньому СБУ, там тепер так звана власть сидить – окупанти, по нашому. Після другого обстрілу відключили, падлюки, зв'язок. Тепер ніяк прямо ні з ким не зв’язатися, ні вісточку подати – трусять страшне, знову оце по хатах лазять, партизанів шукають. Тому всім ще страшніше говорити, даже розказувати між своїми, що відбувається – це ж даже по мобільному не напишеш, бо не дай Боже в записах залишиться, а так буває, коли зв’язку нема. Я за ліками поїхала в місто, так думаю, дай хоч напишу і перевірю,...