Ось і все, я залишилась сама. Відійшов мій дід, діти добре, що раніше виїхали. Сусіди полишали ключі, щоб значить за хатами їхніми ходить. Так і ходжу, там вазонки полила, там просто провітрила, коти і собаки і так вже до мене збіглися. Я ж раніше робила старшим зберігачем, от і тепер така іронія долі. Зберігачка вулиці, рахуйте. Деколи мені здається, що...

У неділю на гробки ще ходила на кладбіще до Валери, брата та мами, взяла котлети, пиріжки зробила з капустою на сковорідці, яйця крашені, паски та конфети. Людей зовсім мало, багато хто виїхав і тепер нікому ходити гробки прибирати, від цього мені сльози на очі підступають. Побачила тільки пару нормальних знайомих: провідали ми разом наших померлих, пом’янули і пішла я звідти, щоб не чіплялися до мене з розпитуваннями, «а де Міша?», «і шо він собі думає,», «ось так поїхав?». А ще я пройшлась поряд з похованнями наших українських хлопців-добровольців з 2014 року. Це просто жах, що там робиться! Більшість пам’ятників...

Добрий день, дiвчата! Хочу подiлитися iсторiєю, як нам довелося отримувати курячий рф паспорт. Передісторія: Мелітополь захопили в першу добу війни, ніякі недопаспорти рф нам би не потрібні були, якби не окупацiя. При отриманні «паспорта» рф кілька місяців тому питання співробітниці паспортного столу «як ви жили в чужій країні з чужим паспортом стільки часу🤡», дуже здивувало. Але я знайшла, що відповісти: «Не було необхідності, працювала нелегально.» Далі, сидячи в кабінеті, перед пикою майора полiції-iнспектора, я повинна була прочитати з папiрця присягу на вірність рф. Вдома тренуватися не виходило, замість клятви лунали одні матюки. Ми прийняли рішення замість фрази «торжественно кл@нусь соблюдать законы...

В перший місяць окупації я повною мірою відчула гнів в бік окупантів і їхню безпардонність. Поки відвідувала бабусю, в квартирі, де я мешкала, зрізали вхідні двері. Шукати в мене немає чого, та вони нічого й не знайшли. Але влаштували в помешканні справжнісінький жах! Розбили усі дзеркала, виламали двері в шафах, багато речей зникло… Терплю… Їх дуже багато у місті, це так гидко. Чекаю на наших хлопців. Вірю в перемогу. Огида – ось, що я найчастіше відчуваю.