Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Ржу-не могу. Їдем сьогодні по трасі, а в нас новеньких білбордів понавішали – видно, не хватає пушечного м’яска, – набирають тепер кримчан на службу, по контракту. 18 стукнуло – автобіографію, паспорт, справку про сім’ю-дітей-образованіє, воєнний білет , і вперед, «зона СВО по спецтарифу». Платять, кстаті, ну чи обіцяють, 100 000 грн. Ну, і рекламують всюди масово. Кажуть, даже дітей ветеранів в «Артек» безплатно зашлють. «Выбор сильных», типу, служба по контракту. Слабаків, думаю, і без контрактів почнуть підтягувати. Але тут на перевалі вийшло дуже проницательно: два пацана мелких побачили рекламу і давай рахувать, на що б їм хватило і що б...

Звʼязок глушать. Я того ж і пропадаю. Уже даже і з Мішею, сином, на регулярному зв’язку не дуже получається бути. Через ватсап чи телеграм вже взагалі не можна нікуди додзвонитися. Ну і ясно, що всіх заставляють ставити цей Макс, а люди бояться. Я теж боюся. Тьотка говорить, що жінки бояться не тільки прослуховування, а що їх через камеру розглядають. І прикривають телефон одягом, коли вдома, чи в тумбочку прячуть. Я взагалі дома його виключаю повністю, не знаю чи це параноя, но думаю, що так правильно. І спокійніше якось, звязку ж і так нема: що мені там нового скажуть? Короче, їсти нічого, світла...

Прочитала минулого тижня історію з Маріуполя, ту що від бабушки, і мушу поділитися своїм, бо не відпускає. Ніколи ще не казала, навіть з батьками про це ніколи не говорили. Ми виїхали, ще в 2022, з батьками і бабушкою. А собаку лишили. Бо в машині вже не вистачало місця – тут або собака, або бабушка, або хтось із нас. Ну ми ж думали що це на тиждень-два. Хто ж знав. Я і тоді розуміла, і тепер, що про це краще не думати і не говорити. Але мушу десь признатись, як же мене досі болить і як же мені соромно. Я до сих...