Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Честно сказать, да, меня ничего из этого больше не трогает. Приходиться дистанциироваться. Взрослые люди с интернетом и умением читать считают, что это классно – наряжать детей солдатами в течении 10 лет, в течении 10 лет клеят на авто наклейки “можем повторить” , а потом удивляются, что их подросший ребенок одет уже в настоящую форму. И подписывает контракт чтобы стать “героем как прадед, в войне с фашистами”. Только нет никаких фашистов, и войны в его стране официально тоже нет, есть только пустой стул на тесной кухоньке ипотечной хрущевки. Да, я поздравила бабушку, для нее это важно. Она ребенок войны, с психикой...

Мені дуже страшно писати, бо нас так мало залишилося, що один донос – і всьо зразу ясно, хто і що. А ще тепер дуже сильно ясно, куда. З сусіднього містечка, прямо там, де ми деколи ще на базар їздили, вивезли цілу вулицю – ніхто точно не знає, в якому напрямку. Кажуть, що на Сибір. Просто вночі приїхали і «по списку на виход», і це тих, хто вроді як не поробив паспорта РФ. То були в більшості постарші люди, деяким навіть й ходити кудись було складно. А з іншого півшколи вчителів відправили «в довготривалу командіровку»: спочатку говорили, що то тільки для несімейних....

Сьогодні був черговий напад параної — не буду в подробицях, але кому розповіла, кажуть загроза реальна, тому краще мовчати. Та ще й дощ… Тому навіть вішати не пішла. В центрі міста стоїть інсталяція до “4 ноября” — день “народного единства”. Але хоча б ніхто не тягнув туди фоткатись. На жаль, багато оточення інших поглядів, ніж я. Як завжди, їздить і літає купа техніки, зараз чергова хвиля активності. Але не завжди до неї долітає. Хоч і підстрибуєш інколи від вибухів, але ж одразу стає так приємно, що уразили чергову, явно зайву для українського Криму річ.