Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Я стискаю скроні, відчуваючи, як у мені стискається все. Від болю, від люті, від безсилля. Навколо мене — каламутне болото, у якому купаються чужі обличчя, чужі слова. Вони гучно кричать: «Побєдім!», «Русскій мір!», «Навсєгда!». Їхня пропаганда, як отрута, розтікається повітрям, проникає у щілини, у найменші шпарини мого світу. Я народилася в вільній Україні і не памʼятаю всього цього трешу з «по старому», як тут деякі ждуни розказують. Тепер усе змінилося. Вони прийшли — чужі, з чужими словами й чужими прапорами. Вони намагаються змусити нас забути, хто ми є. Вони хочуть, щоб ми стали частиною їхнього «вєлікого» світу, де немає місця...

Сьогодні молодший онук плакав. Сидів на лавці під вікном і ховав обличчя в рукава куртки. Мовчав довго, поки я його мовчки обіймала, аж поки не вимовив, ніби випадково, ніби сам до себе: «Там був диктант…окупантською... про “великую общую родину”». Потім знову замовк. Тільки губи щось шепочуть. Я вже подумала, молитву. Аж прислухалась: «Жити треба… жити треба…» Кажу: «Ну, що ж ти… то просто їхні слова, не все треба брати близько». А він сіпається. Каже: «А вони кажуть... А я не витримав». І схлипує. І дивиться на мене злякано. «Я ж не хотів», — додає. Я не питаю, що саме сказав...

Поехали недавно к друзьям в гости на западный берег. У них домик недалеко от моря, построили еще до войны. Все обставлено икеей, даже посуда икея, моя уже разбилась вся. Какие же они аккуратные. Вокруг красота, море, холмы, поля, и никого, домик в глуши. А хозяйка инструктирует, «только на восток не снимайте на камеру, там часть военная». Вот так и жили, почти неделю, не поворачивая телефон на восток. Чем заняться на краю света: немного скучать, смотреть восходы и наблюдать за птицами, богомолом Федей, и молоденькими «мальчиками-срочниками» из части. Утром я считала берцы у казармы, и их почему-то каждый раз разное число, а один...