Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

У нас прильоти. В Старобільську, Біловодську, Сватовому – летить і летить. Наші дрончики, українські. Прилетіло по колишньому СБУ, там тепер так звана власть сидить – окупанти, по нашому. Після другого обстрілу відключили, падлюки, зв'язок. Тепер ніяк прямо ні з ким не зв’язатися, ні вісточку подати – трусять страшне, знову оце по хатах лазять, партизанів шукають. Тому всім ще страшніше говорити, даже розказувати між своїми, що відбувається – це ж даже по мобільному не напишеш, бо не дай Боже в записах залишиться, а так буває, коли зв’язку нема. Я за ліками поїхала в місто, так думаю, дай хоч напишу і перевірю,...

Ну що ж, невістка була права. Малий влаштував сутичку в садку, бо вихователька розказувала, що борщ – «русскоє ісконноє блюдо». А він сказав, що усі ви брехуни, це українська страва і «їжте свої щі». І сміх, і гріх. Я, звісно, теж переживаю за їхню безпеку, але отак від серця, чесно зізнаюся, відлягло. Що навіть малюкові все зрозуміліше, ніж оцим «дабравольцам» продажним. Оці, щиро, найбільше бісять – ця земля їх зростила, вигодувала, так ні, їм треба було «спасітєлєй». Хай би з ними й забиралися геть. Невістка, звісно, буде лютувати, але мені якось тепло на душі. Зварю їм сьогодні смачного борщику, своїм маленьким...

В перший місяць окупації я повною мірою відчула гнів в бік окупантів і їхню безпардонність. Поки відвідувала бабусю, в квартирі, де я мешкала, зрізали вхідні двері. Шукати в мене немає чого, та вони нічого й не знайшли. Але влаштували в помешканні справжнісінький жах! Розбили усі дзеркала, виламали двері в шафах, багато речей зникло… Терплю… Їх дуже багато у місті, це так гидко. Чекаю на наших хлопців. Вірю в перемогу. Огида – ось, що я найчастіше відчуваю.