Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Я продовжую годувати котиків і собак, їх стало втричі більше. Тварини на вулицях, бо їх викидають: виїзджати дозволяють тільки без тварин. Через кордон з Росією не пропускають. Зарплати і пенсії платять хороші, але тільки тим, хто лояльний, «купують». Згадую початки окупації, так чуть з голоду не померла. Якби гроші тоді у 2022 році не передавали з вільної України, уже б не було. Тоді всі голодували. Але тоді як голодали, так людьми були, всі допомагали один одному. А зараз озвіріли, як суки себе ведуть. Такий собі метод «кнута і пряника». Розділяють і властвують. Мені здається, що вже нормальні виїхали, мало залишилось. Але...

Інтернету не було кілька днів. Залишилася сама з собою, тиша аж в вухах дзвенить. Самій собі готувати давно не хочеться. Самій святкувати ще гірше. Але застеляю стіл. Дванадцять страв, як колись, у мирні часи. Рахую все: часник, сіль, хліб, сметану, три вареники варені, три вареники печені. Але тепер кожна страва — не просто традиція, а спосіб сказати, що ми є. Муркочу сама собі під ніс і вигадую: узвар — за тих, хто далеко, хто тримає небо над нами. Обовʼязково із сушеними вишеньками. Кутя — зерна пам’яті про тих, хто не повернувся. Моя «текуча», щоб пити з миски, присмачена медовою водою....

Здрастуйте. Одразу вибачаюсь, якщо в тексті будуть помилки, я погано знаю українську мову. Мені просто хочеться виговоритись, у реальному житті мало людей, з якими я можу обговорити цю тему. Я дуже хочу додому. Я живу в окупації 11 років, мені боляче і страшно. Я почуваюся дуже самотньо, оскільки більшість моїх родичів підтримують росію. Мені дуже прикро, що я ніяк не можу допомогти Україні, що я змушена мовчати, щоб мене не посадили. Прикро за те, що я маю чинити в цій жахливій країні. Прикро за те, що мої родичі, які перебувають в Україні, страждають. Я шалено хочу додому, хочу до своєї сім'ї. Я...