Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Раньше меня волновало. Раздражали парады, неистовые празднования, дети, наряженные солдатами, полевые кухни, раздающие еду людям с лавандовым рафом в одной руке и селфи-палкой в другой. Я хотела объяснить всем и каждому, что этот милитаристский угар с военщиной и роматизацией культа смерти до добра не доведет. Мне казалось, нужно объяснить, что игры в маленьких героев заканчиваются смертями взрослых мальчиков, что ветеранам не радостно смотреть на младенцев, наряженных для убийства и смерти. Ведь именно это и есть солдатская униформа – это костюм нормализующий смерть и убийство. Что праздник Победы – это праздник мира, и памяти погибших, а не карнавал смертельной техники. Оказалось, объяснять...

Колишній чоловік моєї сестри… До війни він був великим аграрієм. Поля — широкі, родючі. Сіяв, вирощував, жнивував — усе своє, зароблене важкою працею. А тепер… Його землю обробляють чужі люди. Урожай вантажать і везуть у Росію. Забрали все: землю, трактори, комбайни, всю техніку — до останнього болта. Самі сіють, самі збирають, самі наживаються. І їм нормально. Наче так і треба. Мимоволі згадуються 1930-ті… Дім його теж хотіли відібрати. Чеченці вже там оселилися. Я тоді «відбила» його, щоб залишився дах, якщо раптом повернуться. Думала — колись він із внучкою приїде, і буде куди зайти, де переночувати. Дім є дім. А вони виїхали...

Здрастуйте. Одразу вибачаюсь, якщо в тексті будуть помилки, я погано знаю українську мову. Мені просто хочеться виговоритись, у реальному житті мало людей, з якими я можу обговорити цю тему. Я дуже хочу додому. Я живу в окупації 11 років, мені боляче і страшно. Я почуваюся дуже самотньо, оскільки більшість моїх родичів підтримують росію. Мені дуже прикро, що я ніяк не можу допомогти Україні, що я змушена мовчати, щоб мене не посадили. Прикро за те, що я маю чинити в цій жахливій країні. Прикро за те, що мої родичі, які перебувають в Україні, страждають. Я шалено хочу додому, хочу до своєї сім'ї. Я...