Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Розказую, хоч і розумію, що будуть засуджувати. Хоч виговорюсь. Але ми прийняли сімейне рішення, що я поки тут залишаюсь – їхати мені нема куди. Мої в гуртожитку всі в одній кімнатці, ніхто мене не чекає у вільній Україні. Дітям важко самим з роботою – бачать штамп прописки і це вже як «чорна мітка». Це ні квартиру зняти (були б на це гроші), ні пристойну роботу знайти. Так і перебиваються – старший інженер зв’язку і завідувачка відділу освіти на тимчасових підробітках. Не нада мені тільки розказувати, що «все можна, коли хочеться». Особливо, коли двоє діток малих і не лишилося нічого,...

Сергей, завхоз в моем ЖК, расхаживает в футболке, украшенной буквой “Z” не снимая, хотя уже декабрь. Мне интересно фантазировать, как такие покупки совершают. Приходишь в магазин и среди котиков, тигров, “Армани”, “Цой жив” находишь, примеряешь и выбираешь именно ее. Букву “Z”. Сергея я сторонюсь именно из-за его вкуса в одежде. Футболка его ветшает, буква блекнет и осыпается, стикеры на машинах соседей слазят и выгорают. Но в первые дни войны, когда эта дрянь только расползалась по улицам, случился интересный эпизод. Вокруг февральский мрак, дождь, депрессия. Припарковалась возле кондитерской, тащу коробку с калорийной запрещенкой. А какой-то парень под дождем без зонта отковыривает что-то...

Я живу в селищі на лівому березі, де тиша означає тільки одне: десь над нами літають їхні дрони. Ми навіть придумали нову погоду: «сьогодні тихо по артилерії, але важко по дронах». Тут це називають просто сафарі: як тільки хтось виходить на вулицю, по дорозі йде трактор чи їде машина з водою, десь угорі починає дзижчати мотор. Дрон може довго висіти над городами, над зупинкою, роздивляючись, хто рухається, а потім різко піти вниз і скинути гранату: на велосипедиста, на стареньку з відром, на будь-який силует. Ми навчилися ходити вздовж парканів, зупинятися під деревами, ховатися під навісами – не від дощу, а від...