Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Тепер у нас водять російські паспорти. Я свій рідний сховала, щоб не відібрали, бо на вулиці просто можуть підійти російські військові і забрати телефон та паспорт. Всі хто не отримав російський паспорт не можуть отримувати пенсію, влаштуватися на роботу, навчатися, пересуватися в інше місто, а що найстрашніше для мене – не отримають медичну допомогу. Деяких людей, які відмовилися брати нові паспорти вивозять до кордону без речей, зачитують якийсь указ про їх депортацію з території ЛНР, одягають каструлю на голову, інколи б’ють ногою під зад і всі ці знущання і приниження знімають на телефон, а потім викладають в інтернет...

У нас тут пафосно «праздновали» 12-летие так называемого присоединения Крыма к известно кому. Хотя невооруженным взглядом видно, что бюджеты прохудились. Ну, или мы больше «не в приоритете». Я – коренная крымчанка, тут родилась и тут же умру. Хотя я сама из семьи «понаехавших», еще в 50-ых. Но мои родители воспитали меня в духе уважения к местным традициям и земле, которая нам дала дом, достаток и друзей. У нас очень хорошо все было – туристы, у папы бизнес, мама занималась приемом гостей. За 12 лет оккупации к нам не только сброда понаехало, которые с пеной у рта орут «Крым нааааш», мусорят, после...

У нас прильоти. В Старобільську, Біловодську, Сватовому – летить і летить. Наші дрончики, українські. Прилетіло по колишньому СБУ, там тепер так звана власть сидить – окупанти, по нашому. Після другого обстрілу відключили, падлюки, зв'язок. Тепер ніяк прямо ні з ким не зв’язатися, ні вісточку подати – трусять страшне, знову оце по хатах лазять, партизанів шукають. Тому всім ще страшніше говорити, даже розказувати між своїми, що відбувається – це ж даже по мобільному не напишеш, бо не дай Боже в записах залишиться, а так буває, коли зв’язку нема. Я за ліками поїхала в місто, так думаю, дай хоч напишу і перевірю,...