Любі Мавки!
Про наші історії пише міжнародна преса, розказують по телебаченню, а тепер ще і Радіо Культура озвучила наші щоденники Мавок, і вся Україна зможе їх почути.
11 квітня 2026 Окупована Херсонщина, Україна
Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї.
Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все.
Дивлюся ваші фоточки з свободної...
Щоденники Мавок
Жіночий партизанський рух «Зла Мавка» чинить спротив росії на тимчасово окупованних територіях України
25 сентября 2025 Ялта, Крым
Открыли аэропорт в Краснодаре. Все ждут с надеждой, когда же откроют наш.
Война всем надоела, гораздо меньше машин с поклеенными «зетками», а те что ездят, уже совсем иначе воспринимаются, как то архаично что ли. Военную технику, которая отправляется на фронт, теперь маркируют совсем другими символами. Какие-то РК в квадрате, и странный символ с кругом по центру.
И теперь лишившись поддержки из несущихся по трассе бтр с гигантской “Z” на всю морду эти наклейки больше не внушают страх. Военные будни.
7 января 2025 Ялта, Украина
Привет 2025, надеюсь ты будешь лучше чем 24й, 23й и 22й.
Городских салютов не было, но многие пускали из дворов, и окон. Никого не задерживали за салюты.
Мы отлично отпраздновали семьей, пока Украину атаковали дроны и ракеты, одна разорвалась в километре от дома моей подруги. Сюрреалистичная ситуация.
Меня никогда не увлекали цифры. Численность армии, количество раненых, мощность взрывной волны, дальность полета, единицы захваченной или разрушенной техники вся эта военная математика с лихорадящими подсчетами, душевными подъемами и головокружительными разочарованиями проходит мимо моего внимания. Я с удивлением наблюдаю как люди до пены и покрасневших глаз считают сколько атакамсов укладывается в орешник.
Но есть занимательная математика...
13 лютого Маріуполь, Україна
Бачила своїх діточок, мабуть, востаннє.
Довго вони не могли наважитися, але виїхали. Вивезли їх хороші люди – дай їм Боже усього. Лишнього не казатиму. Скажу одне – дуже страшно обіймати рідних і розуміти, що швидше за все це востаннє в житті. Я вже пожила, і внуків побачила, вони раніше ще поїхали за границю вчитися, а діти тут біля мене були, кожен другий день приїздили – їжу привезти, лікарства, побути.
Дочка з зятем – він мені як син… Дожала я їх, їм ще жити і жити. Обнімала і казала: «Все хорошо буде, побачимся скоро, я тут справлюсь, мені на своїй землі доживати...
