Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

По пути в командировку мне достались поразительно ядовитые попутчики. Ужасно недовольные отдыхом в Алуште, они были счастливы «наконец-то убраться с этого мерзкого полуострова». Сквозь ядовитые комментарии удалось разобрать вот что: «Все эти вонючие крымчане вашего поколения, молодежь, нет-нет, а все в сторону Украины смотрят». Эта фраза как-то так подняла мне настроение, что остаток ее речи не запомнился. Неужели так со стороны чувствуется? Почему у меня другое ощущение окружения? Может, потому что я концентрируюсь на изменениях, а изменения все со стороны Крымского моста? Может, нужно выяснить, куда они ходили в Алуште, потому что мне туда срочно надо.

Ми з лівого берега. Через моїх батьків летить все. Вже не пригадую, коли востаннє нормально спали – все перенесли в підвал і акуратно риють «альтернативний вихід», якщо головний привалить, а привалити може будь-коли, бо вже не ясно коли виходи «наших», а де росіянців. Все розвалене навколо, згарища, і на фоні абсурдом новенькі білборди і листівки типу «вас обстреливает ВСУ», «россия тут навсегда», «сопротивление – это тероризм».

У мене є зошит — старий, з заломленими кутиками. Тепер він став моїм сховком для того, що не можна вимовляти вголос. Щоранку я ховаю його, а ввечері дістаю й тихо пишу. Реченнями, які пахнуть забороною. Словами, що тут можуть стати вироком. Я записую те, що хочеться кричати, але можна лише шептати на папері: “Україна.” “Перемога.” “Наші прийдуть.” За ці самі слова забрали тата — “на підвал”. А я пишу. Це теж боротьба. Пишу сторінку за сторінкою, як свідчення про час, коли навіть найпростіші слова ставали зброєю.