Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Початок дня був звичайним. Ну як звичайним, як останнім часом - оцей морок очікування, ніби от-от і щось станеться і ми прокинемся від цього сну жахів. Кава дешевенька, колись. Тепер за ціною крила літака і «з-під прилавка». Шикую. Короткі плани, яким так і не судилося здійснились. Сусіди, які між собою перемовляються як шепочуться. Тепер всі шепочуться, бо мало що. Кажуть, сьогодні орки знову стріляли по цивільним. Одна сусідка шептала «там даже яблука оце розсипані остались, прямо біля її лісопеда». Десь тільки під вечір до мене дійшло що це мабуть наша тьотя Валя. І то, бо не побачила її велосипеда, припаркованого...

Вчера одна из Мавок написала про проект, задача которого сделать услышанными голоса украинцев с оккупированных территорий. Это задача и моего творчества в последний год, поэтому сразу согласилась. Участников просят вести дневники, которые опубликуют, сделав персонажей неузнаваемыми. Это важно – еще в марте 2022 я приняла решение, что готова сесть в тюрьму только за свою проф. деятельность. За лайк в соцсетях, неосторожный комментарий или интервью не готова. В любом случае, к моей удаче, я не известна, а ФСБ не интересуется искусством. Уже давно я думала вести дневник, потому что я чувствую как меняется мое мышление, и стараюсь фиксировать изменения. Я вижу как...

Здається, навколо все горить, вибухає, обстрілюється. Світла вже кілька днів нема, води теж. Кажуть, серед цивільних теж жертви по обидві сторони фронту. Повернулася з райцентру з лікарні додому, а тут «зоряні війни». Кажуть, в один десь було біля 100 атак. Мені важко порахувати, просто гучно. Так дивно бути з боку тих, від кого летить. Але й від наших відповідь є. Почуваєшся трохи дивно, коли летить тобі в город, а сама думаєш: «давайте, хлопчики, дотисніть сильніше». Зловила себе на абсурдній думці, що була б щаслива бути убитою українською стороною, аби лиш посунути лінію фронту трохи ближче… щоб поховали уже на звільненій Україні. Хочеться...