Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Бачила своїх діточок, мабуть, востаннє. Довго вони не могли наважитися, але виїхали. Вивезли їх хороші люди – дай їм Боже усього. Лишнього не казатиму. Скажу одне – дуже страшно обіймати рідних і розуміти, що швидше за все це востаннє в житті. Я вже пожила, і внуків побачила, вони раніше ще поїхали за границю вчитися, а діти тут біля мене були, кожен другий день приїздили – їжу привезти, лікарства, побути. Дочка з зятем – він мені як син… Дожала я їх, їм ще жити і жити. Обнімала і казала: «Все хорошо буде, побачимся скоро, я тут справлюсь, мені на своїй землі доживати...

Я работаю по 12 часов в день и вся моя команда тоже. Мы узнали про дроны и атаку вечером, за ужином нам кто-то сказал. Мы реально не знали и нам абсолютно… всё равно, что там наврут в новостях. Спрашиваю сотрудника: «Вовчик, ну что же будет? Как думаешь?» Отвечает: «Да придут скоро ребята - и будет свобода, не вот это вот все». А не вот это вот все… А как у вас настроение?

Сьогодні в школі до внука знову приходили «видатні гості». Беззубий мужлан у брудній формі, зі шрамом і запахом, від якого нудить навіть через відстань задньої парти,— з опису малого. Він стояв біля дошки й кричав, що бути українцем — це хвороба. Каже, лікуватимуть нас, якщо треба, і в лікарні, і в дурці. І що це все тут «ісконно рускоє», а ніякої України не існує. Вчителька мовчала і кивала. Внук коли розказував, тримав руки за спиною, щоб не тремтіли. Я бачила як в нього очі блищали, але не від сліз, ніби він наперед збирав в собі слова, яких не можна зараз...