Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Честно сказать, да, меня ничего из этого больше не трогает. Приходиться дистанциироваться. Взрослые люди с интернетом и умением читать считают, что это классно – наряжать детей солдатами в течении 10 лет, в течении 10 лет клеят на авто наклейки “можем повторить” , а потом удивляются, что их подросший ребенок одет уже в настоящую форму. И подписывает контракт чтобы стать “героем как прадед, в войне с фашистами”. Только нет никаких фашистов, и войны в его стране официально тоже нет, есть только пустой стул на тесной кухоньке ипотечной хрущевки. Да, я поздравила бабушку, для нее это важно. Она ребенок войны, с психикой...

Добрий день, дiвчата! Хочу подiлитися iсторiєю, як нам довелося отримувати курячий рф паспорт. Передісторія: Мелітополь захопили в першу добу війни, ніякі недопаспорти рф нам би не потрібні були, якби не окупацiя. При отриманні «паспорта» рф кілька місяців тому питання співробітниці паспортного столу «як ви жили в чужій країні з чужим паспортом стільки часу🤡», дуже здивувало. Але я знайшла, що відповісти: «Не було необхідності, працювала нелегально.» Далі, сидячи в кабінеті, перед пикою майора полiції-iнспектора, я повинна була прочитати з папiрця присягу на вірність рф. Вдома тренуватися не виходило, замість клятви лунали одні матюки. Ми прийняли рішення замість фрази «торжественно кл@нусь соблюдать законы...

Навіть в моменти невіри, а такі трапляються ось як зараз після перегляду міжнародних новин я… брешу. Брешу собі, брешу своїм близьким, брешу односельчанам, з якими ще розмовляю. Примушую себе вірити, що ворог впаде, що ЗСУ прийде, бо в це вкладається багато зусиль, бо багато роботи робиться і ми побачимо, що всі ці наші території будуть деокуповані. А може мені хочеться так думати, бо тут мій дім, який ми з чоловіком будували 30 років – із хатки-мазанки перетворили на Дім. Копали криниці, проводили каналізацію, виплекали сад, щороку садили город, тварини наші… Але ж не може так бути, що нас просто «залишать на відкуп»?...