Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Охренеть, у нас оказывается Талибан легализировали. Нормальные тут «на районе» герои, смотрю. Интересно, в школе тоже их предлагают? Я обычно мало свечусь в обществе, благо, работа позволяет, потому и новости игнорирую. Жду, так сказать, действительно важных новостей. А тут решила пройтись «по верхам», и таки охренела. А потом услышала, что у нас и сталинов собираються возвращать, я так понимаю, мы в 5 минутах от яйцеликого деда бункерного на постаментах? Уже бигбордов и экранов маловато будет. Тем более, экран – штука хрупкая, еще хакеры какие неприличные пролезут. То ли дело ПАМЯТНИК – оно ж на века, да, вова? Только вот тебе уже...

Добрий день, дiвчата! Хочу подiлитися iсторiєю, як нам довелося отримувати курячий рф паспорт. Передісторія: Мелітополь захопили в першу добу війни, ніякі недопаспорти рф нам би не потрібні були, якби не окупацiя. При отриманні «паспорта» рф кілька місяців тому питання співробітниці паспортного столу «як ви жили в чужій країні з чужим паспортом стільки часу🤡», дуже здивувало. Але я знайшла, що відповісти: «Не було необхідності, працювала нелегально.» Далі, сидячи в кабінеті, перед пикою майора полiції-iнспектора, я повинна була прочитати з папiрця присягу на вірність рф. Вдома тренуватися не виходило, замість клятви лунали одні матюки. Ми прийняли рішення замість фрази «торжественно кл@нусь соблюдать законы...

Так больно стало от последнего дневника. И обидно. Из нашего красивого, практически европейского города за годы оккупации сделали тупо совдеп, чувство будто -20-30 лет, минимум. Пляжи засранные, пьянь везде, продукты ужасные, и еще эта стремная музыка везде – как будто мы застряли в «Голубом огоньке» времен расцвета Газманова, бррр. Мы все ждем, когда вернеться Украина и мы снова станем цветущим раем, а не чужеродным отстойником, в которые запустили люмпенов с чувством безнаказанности, который сперва поотжимали бизнесы у приличных людей, и потом неумело их развалили, а теперь чаще всего занимаются привычным гоп-стопом. Не скрою, что моя стратегия – не отсвечивать. Типа жить...