Кажется, я начинаю понимать, куда деваются люди. С конца 2025‑го новости ложатся в голову якорями: «особый режим» закончился и с 1 января 2026 года люди с украинскими паспортами внезапно стали мишенью. В прямом административно-силовом смысле: без российского паспорта или вида на жительство ты больше не «житель территории», а проблема, которую нужно «вывезти». Нормой стало то, что для права просто оставаться дома...

Ко мне приходили девочки в гости. Мы собрались в мангальной беседке в общем дворе, той самой. Болтали у огня, обо всем, жарили мясо, пили игристое, слушали музыку. Когда одна из девочек предложила поставить “Червону руту” и меня аж глаза расширились от испуга. Она переспросила: “тут, наверное, нельзя?”. Стало стыдно за свой страх, я начала бормотать что-то про невероятную акустику двора колодца, и соседей, которые на днях слушали Шамана. Но на самом деле я завидовала. Завидовала, что ей в голову такое пришло. Я даже дома теперь украинскую музыку не ставлю, не то что на улице. Оправдываю себя, что это вынужденная осторожность. Но правда...

Коли нас окупували, я думала – все, кінець. Але потім зрозуміла – треба якось жити далі. Городом займалася, курей тримала. Сусідам помагала, хто слабший. Ми як одна родина стали. Ругаємся, не без того, але й розуміємо, що поодинці ніяк. Якось прийшли ці, з автоматами, хотіли нашу хату забрати. А я їм і кажу: «Хлопці, ви ж чиїсь діти. Невже вам мати не казала, шо чуже брати – гріх?». Вони посміялися, щось наговорили дурного про «братья-одна семья-один народ», а потім пішли. Страшно було, але я собі казала: «Ми інші, ми мусим вистояти». І якось воно так і було – день за...

Прочитала минулого тижня історію з Маріуполя, ту що від бабушки, і мушу поділитися своїм, бо не відпускає. Ніколи ще не казала, навіть з батьками про це ніколи не говорили. Ми виїхали, ще в 2022, з батьками і бабушкою. А собаку лишили. Бо в машині вже не вистачало місця – тут або собака, або бабушка, або хтось із нас. Ну ми ж думали що це на тиждень-два. Хто ж знав. Я і тоді розуміла, і тепер, що про це краще не думати і не говорити. Але мушу десь признатись, як же мене досі болить і як же мені соромно. Я до сих...