Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Я пам'ятаю… Зранку 24 лютого разом з моїм сином ми прокинулись від телефонного дзвінка друзів, які кричали в слухавку: «Вмикайте телевізор, в країні війна!» Сину зателефонували з роботи і також повідомили. Проймав жах. Перші хвилини ми не розуміли, що відбувається, просто сиділи перед телевізором мовчки. Потім він задав мені питання, на яке я не знала як відповісти: «Мама, що буде далі?». О 8 ранку його викликали на роботу, допомогли сховати цінні документи. Я до останнього просила залишитись зі мною, щоб він нікуди не ходив. Ослухався. Всі 4 години поки його не було я не могла знайти собі місця, містом пересувалась ворожа...

Начался учебный год и нам на работе «добровольно-принудительно» сказали поставить Мах – «ведь даже полная версия статей "МК" уже только там!». Да неужели. Рекламировали как «глубокую интеграцию с государственными и бизнес-сервисами, и даже встроенным искусственным интеллектом». Примерно полчаса наш шеф рассказывал, как безопасна эта «экосистема нового поколения для ежедневных задач», как уже очень скоро можно будет через него организовать доставку еды, заказать такси (ха-ха), слушать музыку, смотреть видео и «даже купить кроссовки». Я работаю, к счастью, в весьма аполитической индустрии, но и здесь нас начали «мониторить на лояльность» – именно такую формулировку он использовал. Раз, примерно, пять. Как прекрасно государство...

На моєму підвіконні росте кактус. Маленький, з горщика, ще з 2022 року. Його не чіпали, не викидали, навіть не пересаджували. Не турбували, так би мовити, ніяк. Сьогодні я вирізала з паперу крихітний прапорець, причепила на зубочистку й встромила у землю біля кактуса. Ніхто, крім мене, його не бачить. Іноді здається, що цей кактус — єдине, що не здалося. Його не лякає ні російське ТБ, ні сусіди-зрадники. Він просто стоїть і росте. Смішно, але я щоранку, прокидаючись, першим ділом дивлюсь на нього. І думаю: якщо він ще стоїть — то й я зможу. Реальність. За вікном мракобісся рускава міра.