Любі Мавки!
Про наші історії пише міжнародна преса, розказують по телебаченню, а тепер ще і Радіо Культура озвучила наші щоденники Мавок, і вся Україна зможе їх почути.
Почуті
До Міжнародного дня боротьби за права жінок ми згадуємо слова правозахисниці Олександри Матвійчук: «Мужність не має гендеру». І разом зі «Злою Мавкою» говоримо про те, як змінилося життя в окупованому Мелітополі і як триває боротьба за його звільнення.
Читати повністю
Щоденники Мавок
Жіночий партизанський рух «Зла Мавка» чинить спротив росії на тимчасово окупованних територіях України
2 вересня 2025 Старобільськ, Україна
Сусіда, Ваську кривого, приїхали і забрали військові. А через два дні привезли обратно. Він нічого не розказував, чого його забирали. Він такий не проукраїнський, типовий алкаш на вулиці, але думаю, що його завербували стучати і підглядати за сусідами.
Тут взагалі мовчати треба навіть зі знайомими. Всі стучат один на одного. Кого змушують на роботі, а хто і сам, бо хоче вислужитися. Хто з властями дружить, тому добре – жирують на повну: одягатися стали красиво, їжу всяку хорошу купують. Ще їм за це дома віддають тих, які виїхали.
Я все життя живу в Старобільську, всіх знаю, а зараз тут живуть нові люди....
20 березня 2025 Луганщина, окупована Україна
Ну що ж, невістка була права. Малий влаштував сутичку в садку, бо вихователька розказувала, що борщ – «русскоє ісконноє блюдо». А він сказав, що усі ви брехуни, це українська страва і «їжте свої щі».
І сміх, і гріх. Я, звісно, теж переживаю за їхню безпеку, але отак від серця, чесно зізнаюся, відлягло. Що навіть малюкові все зрозуміліше, ніж оцим «дабравольцам» продажним. Оці, щиро, найбільше бісять – ця земля їх зростила, вигодувала, так ні, їм треба було «спасітєлєй». Хай би з ними й забиралися геть.
Невістка, звісно, буде лютувати, але мені якось тепло на душі. Зварю їм сьогодні смачного борщику, своїм маленьким...
20 червня 2024 Старобільськ, Україна
У неділю на гробки ще ходила на кладбіще до Валери, брата та мами, взяла котлети, пиріжки зробила з капустою на сковорідці, яйця крашені, паски та конфети. Людей зовсім мало, багато хто виїхав і тепер нікому ходити гробки прибирати, від цього мені сльози на очі підступають.
Побачила тільки пару нормальних знайомих: провідали ми разом наших померлих, пом’янули і пішла я звідти, щоб не чіплялися до мене з розпитуваннями, «а де Міша?», «і шо він собі думає,», «ось так поїхав?».
А ще я пройшлась поряд з похованнями наших українських хлопців-добровольців з 2014 року. Це просто жах, що там робиться! Більшість пам’ятників...
