Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Колишній чоловік моєї сестри… До війни він був великим аграрієм. Поля — широкі, родючі. Сіяв, вирощував, жнивував — усе своє, зароблене важкою працею. А тепер… Його землю обробляють чужі люди. Урожай вантажать і везуть у Росію. Забрали все: землю, трактори, комбайни, всю техніку — до останнього болта. Самі сіють, самі збирають, самі наживаються. І їм нормально. Наче так і треба. Мимоволі згадуються 1930-ті… Дім його теж хотіли відібрати. Чеченці вже там оселилися. Я тоді «відбила» його, щоб залишився дах, якщо раптом повернуться. Думала — колись він із внучкою приїде, і буде куди зайти, де переночувати. Дім є дім. А вони виїхали...

Добрий день, дiвчата! Хочу подiлитися iсторiєю, як нам довелося отримувати курячий рф паспорт. Передісторія: Мелітополь захопили в першу добу війни, ніякі недопаспорти рф нам би не потрібні були, якби не окупацiя. При отриманні «паспорта» рф кілька місяців тому питання співробітниці паспортного столу «як ви жили в чужій країні з чужим паспортом стільки часу🤡», дуже здивувало. Але я знайшла, що відповісти: «Не було необхідності, працювала нелегально.» Далі, сидячи в кабінеті, перед пикою майора полiції-iнспектора, я повинна була прочитати з папiрця присягу на вірність рф. Вдома тренуватися не виходило, замість клятви лунали одні матюки. Ми прийняли рішення замість фрази «торжественно кл@нусь соблюдать законы...

Мені страшно вам це писати, але хочу подякувати за все, що читаю тут. Це якось дає віру в те, що не сама. Найцінніше було прочитати щоденники з рідної Луганщини, бо деколи здається, що сам один лишився. Але серцем розумію, що це не так. Пишіть більше, прошу, це таку надію дає! Я з україномовної родини, ми завжди були трішки «іншими», і професійне життя своє я так побудувала. Від часів окупації я, здається, змінююсь. Здається, що маска якась налізла і починає приростати до лиця. Я навіть це повідомлення пересилаю через двох подруг, а раптом «по почерку узнають», я ж викладала в школі,...