Кажется, я начинаю понимать, куда деваются люди. С конца 2025‑го новости ложатся в голову якорями: «особый режим» закончился и с 1 января 2026 года люди с украинскими паспортами внезапно стали мишенью. В прямом административно-силовом смысле: без российского паспорта или вида на жительство ты больше не «житель территории», а проблема, которую нужно «вывезти». Нормой стало то, что для права просто оставаться дома...

До 31 грудня 2025 року діяв так званий «особливий режим», який дозволяв нам перебувати з українськими паспортами або документами «Л/ДНР». Тепер кажуть: або російський паспорт, або посвідка, інакше – депортація, куди й як, ніхто не пояснює. Щоб отримати цю їхню посвідку, треба йти в МВС, здавати відбитки пальців і навіть проходити медогляд. Від нового року окупанти прямо нам кажуть: українці без паспорта РФ або посвідки на проживання стають «ціллю» для силовиків, їм загрожує депортація. Це якраз від нас – з Луганщини й Донеччини. Тобто, тут ми більше не люди, а «цель». Без бумажкі… словом. До кінця минулого року ще можна було...

Не хочеш в лісочок? Хочеш своєю смертю спокійно вмерти? Так це дорого. Стали за місце на Старобільському кладовищі, за саме поховання, брати 50 тисяч гривень. Це для них страшні гроші, це ж скільки пенсій збирати. Бачте, кому війна, а кому бізнеси. Тому місцеві жителі вже три могили зробили у посадці в Половинкине (це смт. одразу під Старобільськом), буде там стихійне поховання, пока якийсь ділок і за те не візьметься. Говорили вчора з подругами, що якось би так вмерти, щоб нікому проблем не робить, посадка так посадка. А з іншого боку, мріється дочекатися перемоги. Обійняти сина. Побачити колись внуків. Знати, що ти знову...

Я трохи зникла, бо захворіла. Сьогодні, здається, четвер, але я втратила лік часу. Лежу на цьому ліжку, і втома вже стала частиною мене. Не лише від хвороби — від окупації, від постійної напруги, від того, що навіть дихати доводиться обережно. За вікном знову ці чужі кроки, ці огидні голоси, що нагадують: тут більше нічого не належить нам. Я не поїхала у міську лікарню. Бо я так і не взяла ворожий паспорт. Не змогла переступити цю межу, навіть якщо через це доведеться терпіти біль. Мені сусіди кажуть: “Подумай про себе, про здоров’я, не будь дурна”. А я думаю про те, ким...