До Міжнародного дня боротьби за права жінок ми згадуємо слова правозахисниці Олександри Матвійчук: «Мужність не має гендеру». І разом зі «Злою Мавкою» говоримо про те, як змінилося життя в окупованому Мелітополі і як триває боротьба за його звільнення. Читати повністю

На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.

Коли стає важко, допомагає історія Стефана Цвейга. Він разом із дружиною наклав на себе руки в 1943 році. Вони зневірилися, повірили, що нацистська Німеччина переможе. І вирішили піти з цього світу, в якому не хотіли жити. Як виявилося, їм потрібно було почекати ще лише пів року. Пів року і Німеччина почне відступати на всіх фронтах. Пів року не дочекалися. Відчай, думки про те, що ""це"" тепер назавжди – найгірший ворог. Все колись закінчується, жодна диктатура не триває вічно, будь-яка війна закінчується миром. Нам потрібно просто дожити, зберегти внутрішню свободу і віру в людство.

Разговоры о мире остаются разговорами. Мечта о прекращении смертоубийства остается мечтой. Но то с какой радостью за нее ухватились даже отъявленные Зетники показывает настоящее общественное мнение. Каждый день без смертей это маленькая победа. Но для Крыма и крымчан видно только одно будущее, под контролем российской федерации на неопределенный срок с неопределенным статусом, и туманными перспективами. Это было понятно давно, но сейчас это уже про артикулировано. Как изменится наша жизнь Крымчан в мирное время? Наверное не особо, беспилотники перестанут прилетать, глушилки выключат, доты и укрытия разберут, траншеи засыплят, ну или сами зарастут, может даже заработает аэропорт.