Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Знов пішла хвиля мобілізації. По місту розставили палатки, де пропонують вступати у війська і воювати проти «київського режиму». Пропонують великі гроші, але люди обходять їх десятою дорогою. Дуже скучаю за Мішкою. Коли довго не було зв’язку, доводилося їздити на електричці в Луганськ, де є інтернет, щоб просто з ним поговорити. Це для мене дуже важко: їхати доводиться 3 години туди і стільки ж назад, суто щоб почутися. Радію, що у сина все добре, тільки починає плакати, коли зі мною говорить. Він продовжує працювати в школі і музеї, завів у Києві багато друзів. Каже, їх часто ракетами обстрілюють, особливо було тяжко...

Одного дня мій син прийшов зі школи наляканий, ледь не плачучи. На уроці діти писали диктант російською щось про «любовь к освободителям». Мій син написав: «Хочу, чтобы вернулась Украина». Наступного дня до школи прийшли двоє «представників адміністрації». Забрали щоденник, розпитували мене: де хлопчик чув такі слова, чи є в родині хтось «подстрекающий». Я сказала: «Він просто хоче миру». У відповідь мені пригрозили «учетом за нарушающую деятельность». Дитину, за менш ніж 10 слів поставили на контроль. Дитину. На контроль. Йшов 2026.

Я щодня проходжу повз стелу з орликом і написом «росія тут назавжди». І щодня в думках стираю це "назавжди". Прочитала у новинах, що білборди з цим написом вирішили… евакуювати подалі від лінії фронту, кудись на Курильські острови аж. А це, на хвильку, 7500 кілометрів від лінії фронту. Евакуювати білборди, це ж треба! Дуже цікаво, про що їм йдеться. Невже зрозуміли?! 😈