Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Сьогодні молодший онук плакав. Сидів на лавці під вікном і ховав обличчя в рукава куртки. Мовчав довго, поки я його мовчки обіймала, аж поки не вимовив, ніби випадково, ніби сам до себе: «Там був диктант…окупантською... про “великую общую родину”». Потім знову замовк. Тільки губи щось шепочуть. Я вже подумала, молитву. Аж прислухалась: «Жити треба… жити треба…» Кажу: «Ну, що ж ти… то просто їхні слова, не все треба брати близько». А він сіпається. Каже: «А вони кажуть... А я не витримав». І схлипує. І дивиться на мене злякано. «Я ж не хотів», — додає. Я не питаю, що саме сказав...

Я работаю по 12 часов в день и вся моя команда тоже. Мы узнали про дроны и атаку вечером, за ужином нам кто-то сказал. Мы реально не знали и нам абсолютно… всё равно, что там наврут в новостях. Спрашиваю сотрудника: «Вовчик, ну что же будет? Как думаешь?» Отвечает: «Да придут скоро ребята - и будет свобода, не вот это вот все». А не вот это вот все… А как у вас настроение?

В Старобільськ привезли нові підручники з росії, на російській мові. Вчителів катастрофічно не вистачає, ходять примушують пенсіонерів виходити на роботу. Або був випадок обшуку у вчительки географії, яка після окупації міста звільнилася з роботи. Після обшуку вона повернулася працювати в школу. Тих вчителів, хто пішов працювати, возили до Криму на навчання. Українську мову тепер не вивчають, треба писати директору, щоб дозволили додатково окремо вивчати українську мову, але всі бояться – викликають одразу батьків на бесіду в присутності російських військових. Ще до нас у місто привозять вчителів з росії, мабуть з Бурятії. Наші українські діти їх не поважають, зривають уроки....