Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Знову випав сніжок. З останніх новин здається, що весь світ проти нас. На москальській стороні вже воюють навіть китайці. Зате американці раптом стали друзями путлєра і грозяться відключити зв'язок і розвіддані нашій українській армії, кажуть. У нас тут гучно і гаряче з усіх сторін. Донька з внуками в Івано-Франківську, щоразу як говоримо, благає виїхати. Та ми вже й були готові, але першими поїхали сусіди. І… не доїхали. Я вже не буду казать скільки грошей треба (тут діти поможуть якби що, але ж питання як передать), і як треба готуватися – пару місяців щоб в телефоні не було нічого їм «підозрілого»,...

Ни на чем не могу сосредоточится, все время вспоминаю как это было 3 года назад. Как проснулись ночью, как не могли поверить в то что началась война. Как было страшно и стыдно, и больно. Как менялась реальность вокруг. Появились машины похожие на дуршлаги, на украинских номерах, но не донецких. Как менялись люди, родственники, друзья, знакомые. Как за первые месяцы войны в голове поселился новый страх: сболтнуть лишнего. Сегодня мы с этим страхом уже давние знакомые. Все что я делаю и говорю проходит сначала внутреннюю цензуру. Даже если это формально “законно” есть еще и неформальные законы, их нужно чувствовать они витают...

Була сьогодні біля нашого музею. Побілили фасад, а лавки, які племінниця колись сама ставила, ще стоять. Дивлюсь — згадую, як вона тоді все впорядковувала. А як потім виїздила з окупації, ховалася пару тижнів по підвалах х сином малим, а в результаті виіхала з паспортом і целофановим кульочком. Все лишила. Тепер уже немає Свєтки на посаді директора. Замість неї — Лєнка з фондів. Ходить важлива така, повна величі, зі мною навіть не вітається. Побачила — й відвернулася, наче не знає мене з дитинства. Про племінницю пліткують, мовляв, «музей розворувала» — так кажуть, ніби тільки це й пам’ятають. Головна, так сказать, заслуга. Отака...