Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

В Ялте свои взгляды и отношение к войне демонстрировать не принято. Я не про всех своих знакомых могу с уверенностью сказать, каких они взглядов.  Недавно приятный парень, новый знакомый, пригласил меня на кофе. Я не уверена была идти мне или нет – нужно как-то узнать, что за человек. Ватников в моей жизни и так достаточно, и придумала спросить: “Какие новости ты читаешь?”.  Безопасный вопрос, вроде бы, но в принципе, достаточный, чтобы понять многое о взглядах человека.  Не пошли мы, словом, на кофе.

Те, що я зараз розкажу, вам дуже не сподобається. Воно і мені не подобається. Я працюю в культурній сфері все своє життя і коли прийшли окупанти, зробила все, щоб мої виїхали і щоб ними не ризикувати. Я лишилася, щоб доглядати господарство – і сімейне, і культурне. Від початку для мене все було чітко і зрозуміло: тут свої, тут окупанти. Треба зберегти, триматися подалі, не потрапляти на очі й пережити цей період, як пережили "ковід". Думалося, от наші прийдуть – тут я вірю в ЗСУ, але напевне вже як в рядових хлопців, що б’ються за свою землю. У владу –...

10 вересня нам сказали, буде час Ікс. Ні, не сьогодні. До 10 вересня я маю «продати душу», щоб залишитися в себе вдома. На своїй землі. В своїй хатині. До цього часу я якось думала «пронесе» – ну і потрошки виходило, бо я вже в літах, не працюю, є сусідка медсестра, а в лікарні і так не дуже поможуть. То думала, що вже доживу свої літа з українським паспортом. Зараз я МУШУ іти і приймати громадянство окупанта, без якого мене… виселять. Вишлють. Цікаво, куди? В концтабір? Сибір? В Україну відправлять (не вірю)? Це значить путлєр своїм указом мене позбавляє мого коріння, моїх...