Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

У нас прильоти. В Старобільську, Біловодську, Сватовому – летить і летить. Наші дрончики, українські. Прилетіло по колишньому СБУ, там тепер так звана власть сидить – окупанти, по нашому. Після другого обстрілу відключили, падлюки, зв'язок. Тепер ніяк прямо ні з ким не зв’язатися, ні вісточку подати – трусять страшне, знову оце по хатах лазять, партизанів шукають. Тому всім ще страшніше говорити, даже розказувати між своїми, що відбувається – це ж даже по мобільному не напишеш, бо не дай Боже в записах залишиться, а так буває, коли зв’язку нема. Я за ліками поїхала в місто, так думаю, дай хоч напишу і перевірю,...

Здається, навколо все горить, вибухає, обстрілюється. Світла вже кілька днів нема, води теж. Кажуть, серед цивільних теж жертви по обидві сторони фронту. Повернулася з райцентру з лікарні додому, а тут «зоряні війни». Кажуть, в один десь було біля 100 атак. Мені важко порахувати, просто гучно. Так дивно бути з боку тих, від кого летить. Але й від наших відповідь є. Почуваєшся трохи дивно, коли летить тобі в город, а сама думаєш: «давайте, хлопчики, дотисніть сильніше». Зловила себе на абсурдній думці, що була б щаслива бути убитою українською стороною, аби лиш посунути лінію фронту трохи ближче… щоб поховали уже на звільненій Україні. Хочеться...

Сьогодні був той день, коли я знову відчула себе справжньою як не Мавкою, то спецагенткою. Прокинулася рано, хоча і вихідний. В голові крутилася думка: "Стікерів стало менше, місто ніби притихло. Час розбудити його знову!" Взяла з собою нові стікери — яскраві, з нашими гаслами та символами. З собою клей, рукавички й трохи хвилювання. Вийшла на вулицю, серце калатало: раптом хтось побачить? А раптом знову буде той, що минулого разу питав, що я тут роблю? Але коли дійшла до першої зупинки й приклеїла перший стікер, страх розчинився. Замість нього — відчуття сили. Я знаю, для чого це роблю. Кожен стікер — це...