Кажется, я начинаю понимать, куда деваются люди. С конца 2025‑го новости ложатся в голову якорями: «особый режим» закончился и с 1 января 2026 года люди с украинскими паспортами внезапно стали мишенью. В прямом административно-силовом смысле: без российского паспорта или вида на жительство ты больше не «житель территории», а проблема, которую нужно «вывезти». Нормой стало то, что для права просто оставаться дома...

В окупації ми від самого початку. 2 місяці просиділи “на підвалі” разом із чоловіком. Я була там з середини листопада до середини січня. А чоловік і досі там – уже скоро рік як. Затримали, бо раніше був військовим, служив в АТО у 2014 і 2017 роках. Знайшли в нас ""зброю"". Прикриваючись “референдумом” вони тепер працюють за своїм начебто законодавством, завели на чоловіка справу і будуть судити. Пропонували чоловікові співпрацю. Якби погодився – уже б відпустили. Але коли отримали відмову, швиденько дали хід справі. Я ж намагаюсь не привертати уваги і чекати й підтримувати чоловіка. Куди я поїду?

Дурацкая ситуация. Мою фирму наняли оказывать наши стандартные услуги, все как обычно, ничего особенного, только срочно все, галопом. Бумаги подписали, деньги взяли. И тут оказывается что вся эта история к… дню “воссоединения Крыма с Россией” я во первых напрочь забыла про дату этого “праздника” и даже 1+1 в голове не сложилось, в вторых похоже что они еще и хотят нашим участием хвастаться перед начальством, снимать это всю кипучую творческую деятельность. Глупость какая получилась. Знала бы, не взялись бы, а теперь уже все, увяз коготок пропадай птичка. Единственное чем себя успокаиваю, я сюжеты подберу максимально нейтральные, мы пейзажи Крыма и цветочки с детьми...

Знов пішла хвиля мобілізації. По місту розставили палатки, де пропонують вступати у війська і воювати проти «київського режиму». Пропонують великі гроші, але люди обходять їх десятою дорогою. Дуже скучаю за Мішкою. Коли довго не було зв’язку, доводилося їздити на електричці в Луганськ, де є інтернет, щоб просто з ним поговорити. Це для мене дуже важко: їхати доводиться 3 години туди і стільки ж назад, суто щоб почутися. Радію, що у сина все добре, тільки починає плакати, коли зі мною говорить. Він продовжує працювати в школі і музеї, завів у Києві багато друзів. Каже, їх часто ракетами обстрілюють, особливо було тяжко...