Кажется, я начинаю понимать, куда деваются люди. С конца 2025‑го новости ложатся в голову якорями: «особый режим» закончился и с 1 января 2026 года люди с украинскими паспортами внезапно стали мишенью. В прямом административно-силовом смысле: без российского паспорта или вида на жительство ты больше не «житель территории», а проблема, которую нужно «вывезти». Нормой стало то, что для права просто оставаться дома...

Була сьогодні біля нашого музею. Побілили фасад, а лавки, які племінниця колись сама ставила, ще стоять. Дивлюсь — згадую, як вона тоді все впорядковувала. А як потім виїздила з окупації, ховалася пару тижнів по підвалах х сином малим, а в результаті виіхала з паспортом і целофановим кульочком. Все лишила. Тепер уже немає Свєтки на посаді директора. Замість неї — Лєнка з фондів. Ходить важлива така, повна величі, зі мною навіть не вітається. Побачила — й відвернулася, наче не знає мене з дитинства. Про племінницю пліткують, мовляв, «музей розворувала» — так кажуть, ніби тільки це й пам’ятають. Головна, так сказать, заслуга. Отака...

10 вересня нам сказали, буде час Ікс. Ні, не сьогодні. До 10 вересня я маю «продати душу», щоб залишитися в себе вдома. На своїй землі. В своїй хатині. До цього часу я якось думала «пронесе» – ну і потрошки виходило, бо я вже в літах, не працюю, є сусідка медсестра, а в лікарні і так не дуже поможуть. То думала, що вже доживу свої літа з українським паспортом. Зараз я МУШУ іти і приймати громадянство окупанта, без якого мене… виселять. Вишлють. Цікаво, куди? В концтабір? Сибір? В Україну відправлять (не вірю)? Це значить путлєр своїм указом мене позбавляє мого коріння, моїх...

Ми в своєму праві бути там, де ми є. А окупанти – ні. От вони гуляють по селу, такі ніби Бога за бороду зловили – голосні, підкреслено веселяться, пиячать, до дівчат зачіпаються. А в очах цих п’яних пустопорожніх, не пойму чи похмілля, чи страх, чи порожнеча. Всього, мабуть, по трохи. Бо їм, крім дурних грошей і пиятики, спиратися немає на що. Вони самі не вірять ні в яке «освобождєніє», того, мабуть і п’ють, щоб самих себе не бачити. Нас тримає віра в те, що ми колись повернемось під контроль України, віра в те, що наш дім залишатиметься нашим домом, але вже...