До Міжнародного дня боротьби за права жінок ми згадуємо слова правозахисниці Олександри Матвійчук: «Мужність не має гендеру». І разом зі «Злою Мавкою» говоримо про те, як змінилося життя в окупованому Мелітополі і як триває боротьба за його звільнення. Читати повністю

На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.

Вообще, конечно, заправиться можно. Ну как… я за сегодня насчитала 3 заправки с бензином утром и 3 вечером. Но очередь многокилометровая. В прошлый раз я стояла час, сейчас наверное уже придется часа полтора постоять, если. Так что я поэкономлю еще. Надо бы канистры прикупить. Лишним не будет. Интересно, что никто не обсуждает причины происходящего. Как будто все само собой разумеется. Мне кажется, это очень занятно. Ведь когда из за штормов нарушаются поставки - все обсуждают шторма, когда летом не учитывают расход на приезжих - все обсуждают недальновидность закупщиков. Сейчас, даже в очереди за бензином, слышны только советы о том, где искать следующую...

У мене є зошит — старий, з заломленими кутиками. Тепер він став моїм сховком для того, що не можна вимовляти вголос. Щоранку я ховаю його, а ввечері дістаю й тихо пишу. Реченнями, які пахнуть забороною. Словами, що тут можуть стати вироком. Я записую те, що хочеться кричати, але можна лише шептати на папері: “Україна.” “Перемога.” “Наші прийдуть.” За ці самі слова забрали тата — “на підвал”. А я пишу. Це теж боротьба. Пишу сторінку за сторінкою, як свідчення про час, коли навіть найпростіші слова ставали зброєю.