Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Найстрашніше, що відбувається зі звичними людьми в окупації, це те що в них відбирають все, що пов’язано з Україною. Коли просто йдеш вулицями міста, в тебе спокійно можуть відібрати телефон і почати його перевіряти: з ким ти спілкуєшся, що в ньому і чи немає в тебе чогось українського. Тебе спокійно можуть забрати, якщо ти досі не змінив українські номери на машині, і часто в державних установах роблять зауваження, що ти спілкуєшся «суржиком». В місті повне беззаконня. Поліція не реагує на звернення мешканців міста. Почала зростати злочинність, особливо грабіжництво. Мені пощастило, що поряд живе сестра і...

После отпуска решила поделиться со своим парнем историей нового знакомого. познакомились в аэропорту, оказалось, что мы оба из Крыма и решили выпить пива и поболтать. Он рассказал, как уехал в эмиграцию. У него был отель в Крыму и часто он сам стоял на консьерже. А у российских туристов есть один любимый вопрос: “Как вам живется после 2014?” Вопрос понятный, и любопытство их понятно, но ответить на него честно с нашими взглядами просто нельзя. Я для всегда отвечаю “Кому как, всем по разному”. А вот мой новый знакомый однажды потерял выдержку и ответил, что думал, красочно и во всех подробностях....

Сьогодні молодший онук плакав. Сидів на лавці під вікном і ховав обличчя в рукава куртки. Мовчав довго, поки я його мовчки обіймала, аж поки не вимовив, ніби випадково, ніби сам до себе: «Там був диктант…окупантською... про “великую общую родину”». Потім знову замовк. Тільки губи щось шепочуть. Я вже подумала, молитву. Аж прислухалась: «Жити треба… жити треба…» Кажу: «Ну, що ж ти… то просто їхні слова, не все треба брати близько». А він сіпається. Каже: «А вони кажуть... А я не витримав». І схлипує. І дивиться на мене злякано. «Я ж не хотів», — додає. Я не питаю, що саме сказав...