Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Привет 2025, надеюсь ты будешь лучше чем 24й, 23й и 22й. Городских салютов не было, но многие пускали из дворов, и окон. Никого не задерживали за салюты. Мы отлично отпраздновали семьей, пока Украину атаковали дроны и ракеты, одна разорвалась в километре от дома моей подруги. Сюрреалистичная ситуация. Меня никогда не увлекали цифры. Численность армии, количество раненых, мощность взрывной волны, дальность полета, единицы захваченной или разрушенной техники вся эта военная математика с лихорадящими подсчетами, душевными подъемами и головокружительными разочарованиями проходит мимо моего внимания. Я с удивлением наблюдаю как люди до пены и покрасневших глаз считают сколько атакамсов укладывается в орешник. Но есть занимательная математика...

Так от, громадянкою рф я себе не вважаю, все це блеф. Від українського громадянства не відмовилася. Паспорт рф отримала тільки заради мами, бо коли я поїду з окупації, то мене можуть не пропустити назад, через Шереметьєво. А раптом знадобиться допомога мамі, свекру, свекрусі? Хто їм тоді допоможе? Для багатьох (адекватних) людей –це не більше, ніж квиток для виїзду і пропуск в лікарню, до роботи i т.д. Минулого року багато знайомих приїжджали з-за кордону оформляти рф паспорти і їхали через 2 тижні назад. Можливо, на підконтрольній території люди вважають нас «зрадниками», але це не на нашій совісті, що тут нас поставили в таке становище....

Моя бабуся — дитина війни. Вона памʼятає Севастополь під час німецької окупації, вона памʼятає зруйноване вщент місто. Було надзвичайно складно. Я — дитина війни. Війна почалась, коли мені було 10 років. Я пам’ятаю окупантів без якихось знаків, я памʼятаю як мені було страшно. Я боялась війни. І от, мій страх виповнився. Замість «ніколи знову» зʼявилось «можєм павтаріть», замість Батьківщини — божевільна мачуха. Я не розуміла, як можна змінить Батьківщину. Я народилась в Україні, і зрадити її — це все одно, що зрадити присязі, а Севастополь такого не пробачає. На жаль, велика кількість севастопольців про це забули. Але я бачу, що є значна...