До Міжнародного дня боротьби за права жінок ми згадуємо слова правозахисниці Олександри Матвійчук: «Мужність не має гендеру». І разом зі «Злою Мавкою» говоримо про те, як змінилося життя в окупованому Мелітополі і як триває боротьба за його звільнення. Читати повністю

Похоронила маму месяц назад. Она очень переживала и ждала, когда вернуться внуки домой и не дождалась. Диагноз – сердечная недостаточность. Сегодня ехала в автобусе и думала о том, что моя мама ещё могла бы жить, если бы не эта чёртова россия. Я от злости позвонила знакомым и специально очень громко, чтобы все люди в автобусе слышали, начала матами проклинать всех русских и тех, кто за россию и смотрела на реакцию людей, но абсолютно все сделали вид что ничего не слышат. Я только сегодня поняла, что в Мелитополе остались одни зомби и им безразлично, в каком мире существовать.»

Які ж вони огидні, ці орки. Коли бачу на вулицях мого рідного міста, просто нудить. Особливо складно, коли доводиться з ними говорити. Хочеться виплюнути в обличчя усе, що про них думаєш, вчепитися нігтями і роздерти… не знаю навіть… А при цьому маєш бути стриманим, спокійним, і навіть порухом обличчя не виказати, що про них думаєш. Але я постійно думаю, що наша задача – вижити, і щоб цей гній землі звідси забрався. А ще, думаю, що коли мене після війни спитають, де я була і що робила – мені буде не соромно глянути в очі своїм дітям, бо я не зламалася, і...

Сьогодні молодший онук плакав. Сидів на лавці під вікном і ховав обличчя в рукава куртки. Мовчав довго, поки я його мовчки обіймала, аж поки не вимовив, ніби випадково, ніби сам до себе: «Там був диктант…окупантською... про “великую общую родину”». Потім знову замовк. Тільки губи щось шепочуть. Я вже подумала, молитву. Аж прислухалась: «Жити треба… жити треба…» Кажу: «Ну, що ж ти… то просто їхні слова, не все треба брати близько». А він сіпається. Каже: «А вони кажуть... А я не витримав». І схлипує. І дивиться на мене злякано. «Я ж не хотів», — додає. Я не питаю, що саме сказав...