Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Честно сказать, да, меня ничего из этого больше не трогает. Приходиться дистанциироваться. Взрослые люди с интернетом и умением читать считают, что это классно – наряжать детей солдатами в течении 10 лет, в течении 10 лет клеят на авто наклейки “можем повторить” , а потом удивляются, что их подросший ребенок одет уже в настоящую форму. И подписывает контракт чтобы стать “героем как прадед, в войне с фашистами”. Только нет никаких фашистов, и войны в его стране официально тоже нет, есть только пустой стул на тесной кухоньке ипотечной хрущевки. Да, я поздравила бабушку, для нее это важно. Она ребенок войны, с психикой...

Свій щоденник хочеться почати з позитиву та віри в те, що скоро ми всі зустрінемось і обіймемо своїх найдорожчих людей. Я жителька Старобільська, Луганської області, України! Все своє життя я прожила тут, наразі мені 63 роки і я досі проживаю у своєму місті, але зовсім з іншими людьми, з новими правила та законами. Про війну я знала ще з дитинства, мені розповідав мій дідусь, але такої жорстокості, яка відбувається зараз, я від нього не чула. Хоч може він вибирав мені, дитині, не казати. Більшість моїх друзів, справжніх друзів виїхали на підконтрольну Україні територію або в інші країни, я ж лишилася тут, бо...

Фэйсбук подкинул фотографию. Ровно 11 лет назад я стояла на черной земле Майдана, освобожденной от брусчатки и покрытой гарью. Помню с какими чувствами я выходила из метро на Хрещатике, мы все там выходили. Целый поток незнакомых людей, поднимались по эскалаторам с детьми, цветами, свечами. Мы ехали из-под земли на свет, чтобы увидеть историю, и почтить память тех, кто уже не сможет ее увидеть. Баррикады шин были завалены цветами, больше всего красных гвоздик – советская традиция приносить именно их в память о павших героях. Свечи зажигали и ставили прямо на покрышки, землю и брусчатку. Я посмотрела под ноги, земля была чернее моих...