Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Щось у нас тут назріває в Криму неспокійне. Про це не сильно знайдеш в місцевих новинах, але місцеві все добре знають і одне одному передають. По-перше, прильоти зачастили, хоч про це і не говорять ввідкриту, але всі все знають, і все менше хочуть «працювати там чи поруч». Не можу сказати, що нас особисто особливо притискали раніше – в кого не було особливих статків чи видимих бізнесів, чи не був активістом чи татарином, тих сильно не чіпали. Ми собі жили тихе життя, ходили на роботу, їздили в скромну відпустку до родичів, ну банківські системи помінялися і телебачення, але в нас своя...

Коли стає важко, допомагає історія Стефана Цвейга. Він разом із дружиною наклав на себе руки в 1943 році. Вони зневірилися, повірили, що нацистська Німеччина переможе. І вирішили піти з цього світу, в якому не хотіли жити. Як виявилося, їм потрібно було почекати ще лише пів року. Пів року і Німеччина почне відступати на всіх фронтах. Пів року не дочекалися. Відчай, думки про те, що ""це"" тепер назавжди – найгірший ворог. Все колись закінчується, жодна диктатура не триває вічно, будь-яка війна закінчується миром. Нам потрібно просто дожити, зберегти внутрішню свободу і віру в людство.

Сьогодні був той день, коли я знову відчула себе справжньою як не Мавкою, то спецагенткою. Прокинулася рано, хоча і вихідний. В голові крутилася думка: "Стікерів стало менше, місто ніби притихло. Час розбудити його знову!" Взяла з собою нові стікери — яскраві, з нашими гаслами та символами. З собою клей, рукавички й трохи хвилювання. Вийшла на вулицю, серце калатало: раптом хтось побачить? А раптом знову буде той, що минулого разу питав, що я тут роблю? Але коли дійшла до першої зупинки й приклеїла перший стікер, страх розчинився. Замість нього — відчуття сили. Я знаю, для чого це роблю. Кожен стікер — це...