Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

По пути в командировку мне достались поразительно ядовитые попутчики. Ужасно недовольные отдыхом в Алуште, они были счастливы «наконец-то убраться с этого мерзкого полуострова». Сквозь ядовитые комментарии удалось разобрать вот что: «Все эти вонючие крымчане вашего поколения, молодежь, нет-нет, а все в сторону Украины смотрят». Эта фраза как-то так подняла мне настроение, что остаток ее речи не запомнился. Неужели так со стороны чувствуется? Почему у меня другое ощущение окружения? Может, потому что я концентрируюсь на изменениях, а изменения все со стороны Крымского моста? Может, нужно выяснить, куда они ходили в Алуште, потому что мне туда срочно надо.

Початок дня був звичайним. Ну як звичайним, як останнім часом - оцей морок очікування, ніби от-от і щось станеться і ми прокинемся від цього сну жахів. Кава дешевенька, колись. Тепер за ціною крила літака і «з-під прилавка». Шикую. Короткі плани, яким так і не судилося здійснились. Сусіди, які між собою перемовляються як шепочуться. Тепер всі шепочуться, бо мало що. Кажуть, сьогодні орки знову стріляли по цивільним. Одна сусідка шептала «там даже яблука оце розсипані остались, прямо біля її лісопеда». Десь тільки під вечір до мене дійшло що це мабуть наша тьотя Валя. І то, бо не побачила її велосипеда, припаркованого...

Ми в своєму праві бути там, де ми є. А окупанти – ні. От вони гуляють по селу, такі ніби Бога за бороду зловили – голосні, підкреслено веселяться, пиячать, до дівчат зачіпаються. А в очах цих п’яних пустопорожніх, не пойму чи похмілля, чи страх, чи порожнеча. Всього, мабуть, по трохи. Бо їм, крім дурних грошей і пиятики, спиратися немає на що. Вони самі не вірять ні в яке «освобождєніє», того, мабуть і п’ють, щоб самих себе не бачити. Нас тримає віра в те, що ми колись повернемось під контроль України, віра в те, що наш дім залишатиметься нашим домом, але вже...