Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Раз уже почала і ви мене надрукували, також хочу розповісти, як російська пропаганда впливає на дітей. Стоячи поряд з малими дівчатками, які здасться, у 2 класі, я почула таку розмову (російською, ясно, я тут перекладу): "А чого в тебе в даних народження написаний «Маріуполь, Україна», ти що, «чубчик»?" Дівчинка, до якої це було адресовано, тихо сказала: "Я народилася і жила там". А та друга просто посміялася. Боляче на це дивитися. Та «мєлка» з промитими мізками навіть не уявляє, що цій іншій дівчинці довелося пережити. Я розумію, що це всього лише мала дитина, і вона нічого толком не розуміє. Але мені більше шкода дівчинку...

Мені страшно вам це писати, але хочу подякувати за все, що читаю тут. Це якось дає віру в те, що не сама. Найцінніше було прочитати щоденники з рідної Луганщини, бо деколи здається, що сам один лишився. Але серцем розумію, що це не так. Пишіть більше, прошу, це таку надію дає! Я з україномовної родини, ми завжди були трішки «іншими», і професійне життя своє я так побудувала. Від часів окупації я, здається, змінююсь. Здається, що маска якась налізла і починає приростати до лиця. Я навіть це повідомлення пересилаю через двох подруг, а раптом «по почерку узнають», я ж викладала в школі,...

Я работаю по 12 часов в день и вся моя команда тоже. Мы узнали про дроны и атаку вечером, за ужином нам кто-то сказал. Мы реально не знали и нам абсолютно… всё равно, что там наврут в новостях. Спрашиваю сотрудника: «Вовчик, ну что же будет? Как думаешь?» Отвечает: «Да придут скоро ребята - и будет свобода, не вот это вот все». А не вот это вот все… А как у вас настроение?