Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Знову випав сніжок. З останніх новин здається, що весь світ проти нас. На москальській стороні вже воюють навіть китайці. Зате американці раптом стали друзями путлєра і грозяться відключити зв'язок і розвіддані нашій українській армії, кажуть. У нас тут гучно і гаряче з усіх сторін. Донька з внуками в Івано-Франківську, щоразу як говоримо, благає виїхати. Та ми вже й були готові, але першими поїхали сусіди. І… не доїхали. Я вже не буду казать скільки грошей треба (тут діти поможуть якби що, але ж питання як передать), і як треба готуватися – пару місяців щоб в телефоні не було нічого їм «підозрілого»,...

Здається, навколо все горить, вибухає, обстрілюється. Світла вже кілька днів нема, води теж. Кажуть, серед цивільних теж жертви по обидві сторони фронту. Повернулася з райцентру з лікарні додому, а тут «зоряні війни». Кажуть, в один десь було біля 100 атак. Мені важко порахувати, просто гучно. Так дивно бути з боку тих, від кого летить. Але й від наших відповідь є. Почуваєшся трохи дивно, коли летить тобі в город, а сама думаєш: «давайте, хлопчики, дотисніть сильніше». Зловила себе на абсурдній думці, що була б щаслива бути убитою українською стороною, аби лиш посунути лінію фронту трохи ближче… щоб поховали уже на звільненій Україні. Хочеться...

Ми в своєму праві бути там, де ми є. А окупанти – ні. От вони гуляють по селу, такі ніби Бога за бороду зловили – голосні, підкреслено веселяться, пиячать, до дівчат зачіпаються. А в очах цих п’яних пустопорожніх, не пойму чи похмілля, чи страх, чи порожнеча. Всього, мабуть, по трохи. Бо їм, крім дурних грошей і пиятики, спиратися немає на що. Вони самі не вірять ні в яке «освобождєніє», того, мабуть і п’ють, щоб самих себе не бачити. Нас тримає віра в те, що ми колись повернемось під контроль України, віра в те, що наш дім залишатиметься нашим домом, але вже...