Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Навіть в моменти невіри, а такі трапляються ось як зараз після перегляду міжнародних новин я… брешу. Брешу собі, брешу своїм близьким, брешу односельчанам, з якими ще розмовляю. Примушую себе вірити, що ворог впаде, що ЗСУ прийде, бо в це вкладається багато зусиль, бо багато роботи робиться і ми побачимо, що всі ці наші території будуть деокуповані. А може мені хочеться так думати, бо тут мій дім, який ми з чоловіком будували 30 років – із хатки-мазанки перетворили на Дім. Копали криниці, проводили каналізацію, виплекали сад, щороку садили город, тварини наші… Але ж не може так бути, що нас просто «залишать на відкуп»?...

Те, що я зараз розкажу, вам дуже не сподобається. Воно і мені не подобається. Я працюю в культурній сфері все своє життя і коли прийшли окупанти, зробила все, щоб мої виїхали і щоб ними не ризикувати. Я лишилася, щоб доглядати господарство – і сімейне, і культурне. Від початку для мене все було чітко і зрозуміло: тут свої, тут окупанти. Треба зберегти, триматися подалі, не потрапляти на очі й пережити цей період, як пережили "ковід". Думалося, от наші прийдуть – тут я вірю в ЗСУ, але напевне вже як в рядових хлопців, що б’ються за свою землю. У владу –...

Початок дня був звичайним. Ну як звичайним, як останнім часом - оцей морок очікування, ніби от-от і щось станеться і ми прокинемся від цього сну жахів. Кава дешевенька, колись. Тепер за ціною крила літака і «з-під прилавка». Шикую. Короткі плани, яким так і не судилося здійснились. Сусіди, які між собою перемовляються як шепочуться. Тепер всі шепочуться, бо мало що. Кажуть, сьогодні орки знову стріляли по цивільним. Одна сусідка шептала «там даже яблука оце розсипані остались, прямо біля її лісопеда». Десь тільки під вечір до мене дійшло що це мабуть наша тьотя Валя. І то, бо не побачила її велосипеда, припаркованого...