Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Бачила своїх діточок, мабуть, востаннє. Довго вони не могли наважитися, але виїхали. Вивезли їх хороші люди – дай їм Боже усього. Лишнього не казатиму. Скажу одне – дуже страшно обіймати рідних і розуміти, що швидше за все це востаннє в житті. Я вже пожила, і внуків побачила, вони раніше ще поїхали за границю вчитися, а діти тут біля мене були, кожен другий день приїздили – їжу привезти, лікарства, побути. Дочка з зятем – він мені як син… Дожала я їх, їм ще жити і жити. Обнімала і казала: «Все хорошо буде, побачимся скоро, я тут справлюсь, мені на своїй землі доживати...

В Москве и области я вынужденно по делам. Глаз «другого» видит все четче. Никому не открою неизвестную истину, что за пределами Москвы, в селах беднота – это норма. Покосившиеся деревянные избушки с восхитительными резными наличниками это конечно антуражно, но жить в них в 21 веке никому не пожелаю. Рядом с деревенскими домиками очень сильно выделяются коттеджные поселки перебравшихся «на природу» москвичей. Неравенство настолько яркое из-за нижней границы, расположенной где-то на дне нищеты. Я знаю, что везде люди живут по-разному, и есть бедные страны, где действительно нищета – это норма, но Россия вроде как считает себя страной богатой. Как-то...

Раз уже почала і ви мене надрукували, також хочу розповісти, як російська пропаганда впливає на дітей. Стоячи поряд з малими дівчатками, які здасться, у 2 класі, я почула таку розмову (російською, ясно, я тут перекладу): "А чого в тебе в даних народження написаний «Маріуполь, Україна», ти що, «чубчик»?" Дівчинка, до якої це було адресовано, тихо сказала: "Я народилася і жила там". А та друга просто посміялася. Боляче на це дивитися. Та «мєлка» з промитими мізками навіть не уявляє, що цій іншій дівчинці довелося пережити. Я розумію, що це всього лише мала дитина, і вона нічого толком не розуміє. Але мені більше шкода дівчинку...