Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.

Я не могу писать про разговоры, которые веду с людьми. Ведь даже в измененном виде легко узнать себя, и вспомнить, с кем была беседа. Не могу писать, что обсуждала с парнем, друзьями, родственниками, соседями: это небезопасно. Я не знаю, кто прочтет мой дневник. Но недавно мне сказали такие слова: “В Крыму ты не можешь знать, с кем разговариваешь. Кто угодно может оказаться сотрудником при исполнении: клиент, сосед, новая приятельница”. Эти слова засели в мою голову. Конечно, я давно это понимала. Но в этот раз как-будто приняла окончательно. Теперь это совершенно другой мир, в котором нужно говорить с оглядкой, даже на...

Значить новини в нас не дуже. Було кілька прильотів по окраїнам Старобільська, тьотя Віта говорить, що там знаходилось топливо і зброя. Бо вибухи страшні і довго не могли погасить пожежу, боялися туди навіть підʼїхати. У людей в будинках поблизу вікна повибивало. Кури з козами померли. Одразу вирубили на тиждень звʼязок, щоб інформація не виходила. Це тепер постійна практика. Був хлопець, який на телефон знімав і виклав в інтернеті. Його довго шукали і заарештували. Через два тижні дали три роки в тюрмі в рф. Отак в нас тепер.