На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.

Я не впевнена, що варто про це писати, але й треба. Ходила сьогодні, вішала плакати, вийшло непомiтно дiстатись до нових цікавих місць... Хоча знайшла багато, але майже усюди були люди, якi ну зовсiм йти звiдти не хотіли. А як знати, що за люди? Iнодi нападає параноя, хочется тупо бiгти, тікати звiдси, але внутрiшнiй голос каже: “Ти потрiбна тут”. Тому сиджу, чекаю. Чекаю, поки зайві свідки підуть і можна буде приклеїти плакат. Чекаю на черговi новини про вдалі справи на фронтi та в тилу. Знов думаю про черговi затримання наших. Якщо брати мою особисту ситуацію, то основний мінус і загроза — це...

На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.

Вся эта ситуация с травлей, угрозами, закрытием одной ночью дела над которым так долго трудилось так много людей, заставило меня снова задуматься. Размеренный быт позволяет создать иллюзию контроля, и переживать длительный стресс без последствий для психики. Но побочный эффект: это жизнь в воображаемой безопасности. В этот раз угроза подошла ко мне очень близко. Нужно всего ничего. чтобы попасть в поле зрение своры. Достаточно чтобы люди которых я считала друзьями, захотели для меня того, что считают справедливостью. Я не выдержу и десяти минут внимания ФСБ-шника с интернетом. На меня можно найти информации на 5-7 лет колонии, не слишком напрягаясь. Один обыск,...