Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Бывает такое – открываешь холодильник, а там закончился даже соевый соус, даже одноразовый, оставшийся от еды на вынос. Даже пачка замороженных пельменей куда-то рассосалась. Закупка продуктов на одного – дело особенное. Главное не жадничать, а то в мусор отправиться больше, чем в рот. И вот стою я на кассе, с покупками на одного человека, на неделю, а кассир говорит: «С вас 8000₽!». Думала ослышалась. Нет, не ослышалась. Зато перебросилась несколькими словами в очереди. Смотри, так вскоре и критиковать власть можно станет. Цена на масло – это вам не далекие горящие дома. Это вот тут прямо, на каждой кухне, в каждом магазине....

Здається, навколо все горить, вибухає, обстрілюється. Світла вже кілька днів нема, води теж. Кажуть, серед цивільних теж жертви по обидві сторони фронту. Повернулася з райцентру з лікарні додому, а тут «зоряні війни». Кажуть, в один десь було біля 100 атак. Мені важко порахувати, просто гучно. Так дивно бути з боку тих, від кого летить. Але й від наших відповідь є. Почуваєшся трохи дивно, коли летить тобі в город, а сама думаєш: «давайте, хлопчики, дотисніть сильніше». Зловила себе на абсурдній думці, що була б щаслива бути убитою українською стороною, аби лиш посунути лінію фронту трохи ближче… щоб поховали уже на звільненій Україні. Хочеться...

Я не буду казати, хто ми і звідки. Бо це і страшно, і соромно. Сидимо в маленькій кімнаті, що прогріта телевізором і сварками з сусідкою, який канал слухати. Під ламповим світлом світ ділиться на тепленьке «тут» і тривожне «там». На екрані марширують незнайомі солдати — десь під Мелітополем чи Армянськом, без поняття. Вони так підписують, щоб було не ясно, але страшно. Хтось із хлопців, можливо, з нашої школи, мені здається, я впізнаю лиця. Хтось ніколи й не повернеться, а я слабкодухо думаю «може це і на краще». Але мій дядько і ще двоє сусідів цього «там» не бачать. Вони тепер —...