Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Моя студия отработала заказ с «Крымской весной» намного лучше, чем я думала. Помните, волновалась? Мне удалось избежать основных точек конфликта между заказчиком и моими личными убеждениями. Во-первых, мы избежали видео съемки, я смогла убедить оператора что без согласия всех гостей нельзя проводить съемку. Избежала выхода на сцену. Отказалась от упоминания в СМИ и публикации. И того: мы просто порисовали с гостями виды весеннего Крыма на их выбор. А слова «Крымская весна» или не дай Бог «Русская весна» ни разу не прозвучали на нашей локации. И никаких триколоров. По-моему, я выкрутилась из этой ситуации. Когда мы с подругой обсуждали мои сложности, прозвучала...

Було 24 березня 2022. Я була втомлена настільки, що здавалося, що відчай мене опанував цілком, що вже не розумію, що робити. Настільки розгублена, що просто лягала та не могла піднятися з ліжка, хоча до цього дня їздила містом та допомагала волонтерам і друзям. Але в той день в мене ніби не стало більше сил на боротьбу. Памʼятаю, як заплющила очі в зневірі й тут задзвонив телефон – подзвонила жінка, котра підняла мене на ноги й сказала: «Ваша мати виїхала з волонтерами, прямую до вас». Я розридалася, це були сльози неймовірного щастя. Моя вагітна мама буде в безпеці!...

На блокпості мене питають: «Куди їдеш? До кого? Навіщо?» Знаю, що кожна відповідь повинна бути коротшою за три секунди. Три секунди — це межа між тим, що мене відпустять чи ні. Тому говорю повільно, рівно, без тремтіння. А всередині — ураган. Страх, який за три роки став частиною дихання.