Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Мені дуже страшно писати, бо нас так мало залишилося, що один донос – і всьо зразу ясно, хто і що. А ще тепер дуже сильно ясно, куда. З сусіднього містечка, прямо там, де ми деколи ще на базар їздили, вивезли цілу вулицю – ніхто точно не знає, в якому напрямку. Кажуть, що на Сибір. Просто вночі приїхали і «по списку на виход», і це тих, хто вроді як не поробив паспорта РФ. То були в більшості постарші люди, деяким навіть й ходити кудись було складно. А з іншого півшколи вчителів відправили «в довготривалу командіровку»: спочатку говорили, що то тільки для несімейних....

Я по национальности – наполовину украинка, наполовину русская. Своими соседями, крымскими татарами за свою относительно недолгую жизнь я мало интересовалась, до самого поступления в универ. Несколько лет назад нас, как первокурсников, на 18-ое мая повели на образовательное мероприятие о депортации кырымлы. Просмотренный документальный фильм очень тронул меня, а мою подругу и вовсе довёл до слёз. Вот так живёшь-живёшь в родном доме, а потом раз – и в нём уже кто-то чужой. Я рада, что побывала на этом мероприятии. Оно на многое открыло мне глаза. В очередной раз указало мне на то, как моё окружение как...

Я работаю по 12 часов в день и вся моя команда тоже. Мы узнали про дроны и атаку вечером, за ужином нам кто-то сказал. Мы реально не знали и нам абсолютно… всё равно, что там наврут в новостях. Спрашиваю сотрудника: «Вовчик, ну что же будет? Как думаешь?» Отвечает: «Да придут скоро ребята - и будет свобода, не вот это вот все». А не вот это вот все… А как у вас настроение?