Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

У нас, в Сімферополі, як завжди, все стабільно. Щось відлітає, щось прилітає... У принципі, не секрет, що всі потрапляння сюди максимально замовчуються і стають відомі більш-менш широкому колу або якщо буде свідок, який захоче і зможе розповісти (а це не часто). Або якщо наслідки такі, що приховувати неможливо. А так, підвищена активність укотре зміниться затишшям і навпаки – норма. "Ничего не происходит". Місцеві дедалі менше спілкуються на тему війни – одне хибне слово і навіть закоренілий «зетник» стане ворогом народу номер один. Туристів цього року явно менше, навіть порівняно з минулим роком. Як повільно доходить до приїжджих, що сюди...

Страшні зґвалтування, жінки бояться ходити, навіть удень. Людкину дочку, Вальку зґвалтували біля дороги в кущах серед білого дня, коли вона ходила за молоком. І люди недалеко шли, ніхто не вступився. Її зґвалтували два росіянина-строітеля, які приїхали будувати парк у центрі Старобільська. Заяву до поліції не подавали, бояться. Багато венеричних захворювань, як колись було у 90-х, а лікарів немає. У мене 2-га група інвалідності, я до лікаря взагалі не можу попасти. Навіть антидепресанти купити не можу, бо їх взагалі в аптеці немає. А коли я пішла жалітися на це, мене вигнали і сказали, що я місцева сумашедша і мені вже ніхто...

Життя в окупації приводить людей до відмови в нормальне життя, все що колись було доступним, зараз стало неможливим. Влітку я потрапила до лікарні, в мене був високий тиск, не функціонувала права рука і перекосило нижню губу. Зв’язку немає, подзвонити кудись не має змоги, нас повністю відрізали від цивілізованого життя. Я не знаю, скільки я так пролежала, але мені пощастило, що до мене зайшла сестра. Побачивши в якому я стані, швидко побігла до сусіда, щоб він відвіз нас на своєму авто у лікарню. Викликати швидку не вдалося через відсутність зв’язку. У лікарні величезні черги, лікарів майже...