Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Я стискаю скроні, відчуваючи, як у мені стискається все. Від болю, від люті, від безсилля. Навколо мене — каламутне болото, у якому купаються чужі обличчя, чужі слова. Вони гучно кричать: «Побєдім!», «Русскій мір!», «Навсєгда!». Їхня пропаганда, як отрута, розтікається повітрям, проникає у щілини, у найменші шпарини мого світу. Я народилася в вільній Україні і не памʼятаю всього цього трешу з «по старому», як тут деякі ждуни розказують. Тепер усе змінилося. Вони прийшли — чужі, з чужими словами й чужими прапорами. Вони намагаються змусити нас забути, хто ми є. Вони хочуть, щоб ми стали частиною їхнього «вєлікого» світу, де немає місця...

Я хочу подякувати, що надрукували мою історію, це дає таку надію. Наче руки невидимі з моєї України обіймають. Тим часом на місцях надії меншає. «Вибори» ці недолугі. В нас в регіоні відкривають… навіть не знаю, як це назвати? Пропагандистські центри від егідою музеїв чи виставок, про другу світову війну. Там розказують про «дружбу народів» і про наше із цими убивцями «братерство». Возили молодших – старших ще не ризикують. І все це в цих термінах, що викликають, вибачте, рвотні позиви. Молодший розказав Тарасові, старшому внукові. Потім я чула як він сварився сам до себе, лупив кулаком в стіну в своїй...

В Ялте свои взгляды и отношение к войне демонстрировать не принято. Я не про всех своих знакомых могу с уверенностью сказать, каких они взглядов.  Недавно приятный парень, новый знакомый, пригласил меня на кофе. Я не уверена была идти мне или нет – нужно как-то узнать, что за человек. Ватников в моей жизни и так достаточно, и придумала спросить: “Какие новости ты читаешь?”.  Безопасный вопрос, вроде бы, но в принципе, достаточный, чтобы понять многое о взглядах человека.  Не пошли мы, словом, на кофе.