Ось і все, я залишилась сама. Відійшов мій дід, діти добре, що раніше виїхали. Сусіди полишали ключі, щоб значить за хатами їхніми ходить. Так і ходжу, там вазонки полила, там просто провітрила, коти і собаки і так вже до мене збіглися. Я ж раніше робила старшим зберігачем, от і тепер така іронія долі. Зберігачка вулиці, рахуйте. Деколи мені здається, що...

Вообще, конечно, заправиться можно. Ну как… я за сегодня насчитала 3 заправки с бензином утром и 3 вечером. Но очередь многокилометровая. В прошлый раз я стояла час, сейчас наверное уже придется часа полтора постоять, если. Так что я поэкономлю еще. Надо бы канистры прикупить. Лишним не будет. Интересно, что никто не обсуждает причины происходящего. Как будто все само собой разумеется. Мне кажется, это очень занятно. Ведь когда из за штормов нарушаются поставки - все обсуждают шторма, когда летом не учитывают расход на приезжих - все обсуждают недальновидность закупщиков. Сейчас, даже в очереди за бензином, слышны только советы о том, где искать следующую...

Звʼязок глушать. Я того ж і пропадаю. Уже даже і з Мішею, сином, на регулярному зв’язку не дуже получається бути. Через ватсап чи телеграм вже взагалі не можна нікуди додзвонитися. Ну і ясно, що всіх заставляють ставити цей Макс, а люди бояться. Я теж боюся. Тьотка говорить, що жінки бояться не тільки прослуховування, а що їх через камеру розглядають. І прикривають телефон одягом, коли вдома, чи в тумбочку прячуть. Я взагалі дома його виключаю повністю, не знаю чи це параноя, но думаю, що так правильно. І спокійніше якось, звязку ж і так нема: що мені там нового скажуть? Короче, їсти нічого, світла...

У нас прильоти. В Старобільську, Біловодську, Сватовому – летить і летить. Наші дрончики, українські. Прилетіло по колишньому СБУ, там тепер так звана власть сидить – окупанти, по нашому. Після другого обстрілу відключили, падлюки, зв'язок. Тепер ніяк прямо ні з ким не зв’язатися, ні вісточку подати – трусять страшне, знову оце по хатах лазять, партизанів шукають. Тому всім ще страшніше говорити, даже розказувати між своїми, що відбувається – це ж даже по мобільному не напишеш, бо не дай Боже в записах залишиться, а так буває, коли зв’язку нема. Я за ліками поїхала в місто, так думаю, дай хоч напишу і перевірю,...