Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

В перший місяць окупації я повною мірою відчула гнів в бік окупантів і їхню безпардонність. Поки відвідувала бабусю, в квартирі, де я мешкала, зрізали вхідні двері. Шукати в мене немає чого, та вони нічого й не знайшли. Але влаштували в помешканні справжнісінький жах! Розбили усі дзеркала, виламали двері в шафах, багато речей зникло… Терплю… Їх дуже багато у місті, це так гидко. Чекаю на наших хлопців. Вірю в перемогу. Огида – ось, що я найчастіше відчуваю.

В Ялте свои взгляды и отношение к войне демонстрировать не принято. Я не про всех своих знакомых могу с уверенностью сказать, каких они взглядов.  Недавно приятный парень, новый знакомый, пригласил меня на кофе. Я не уверена была идти мне или нет – нужно как-то узнать, что за человек. Ватников в моей жизни и так достаточно, и придумала спросить: “Какие новости ты читаешь?”.  Безопасный вопрос, вроде бы, но в принципе, достаточный, чтобы понять многое о взглядах человека.  Не пошли мы, словом, на кофе.

У нас є «позор сім’ї» — тьотя Валя з Підмосков'я. Як почалась повномасштабка, вона кричала, що це все «пропаганда і фотошоп». Ах да, треба ж сказать, що тьотя Валя — наша. Заміж вона туди вийшла, понімаєте, «по любви». Але історія не про це. Вона давно мріяла полетіти на море, весь сімейний чат цим дістала. Я там від 2022 не писала, але новини, в тому числі «з-за поребріка» піддивлялася. Вона вже й валізу зібрала, і купальники всі показала, і бутерброди склала. Словом, підібрала момент. І тут приїхала тьотя Валя в аеропорт, а через атаки українських дронів… ну ви в курсі, усі рейси...