Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Ось і все, я залишилась сама. Відійшов мій дід, діти добре, що раніше виїхали. Сусіди полишали ключі, щоб значить за хатами їхніми ходить. Так і ходжу, там вазонки полила, там просто провітрила, коти і собаки і так вже до мене збіглися. Я ж раніше робила старшим зберігачем, от і тепер така іронія долі. Зберігачка вулиці, рахуйте. Деколи мені здається, що я вже вмерла і це моє чистилище, отак ходити. Якщо щиро, постійно хочеться прокинутись від цього хворого сну, але розумію, що мій єдиний вихід - за дідом. Уже якось і не страшно, просто сумно. Даже до прильотів стало якось все...

Вы писали про Мариуполь, а я хочу сказать про Херсонщину. Везде, куда пришел русский мир – просто кошмар. У нас в селе просто заселяют людей в пустые дома. Причем не “понаехов”, нет! Заселяются местные гниды! Сначала новая власть заставила выехать неугодных, а теперь в их дома запускают “рузкую элиту”. Знаю этих людей много лет. Как же мерзко на душе.

Я живу в селищі на лівому березі, де тиша означає тільки одне: десь над нами літають їхні дрони. Ми навіть придумали нову погоду: «сьогодні тихо по артилерії, але важко по дронах». Тут це називають просто сафарі: як тільки хтось виходить на вулицю, по дорозі йде трактор чи їде машина з водою, десь угорі починає дзижчати мотор. Дрон може довго висіти над городами, над зупинкою, роздивляючись, хто рухається, а потім різко піти вниз і скинути гранату: на велосипедиста, на стареньку з відром, на будь-який силует. Ми навчилися ходити вздовж парканів, зупинятися під деревами, ховатися під навісами – не від дощу, а від...