До Міжнародного дня боротьби за права жінок ми згадуємо слова правозахисниці Олександри Матвійчук: «Мужність не має гендеру». І разом зі «Злою Мавкою» говоримо про те, як змінилося життя в окупованому Мелітополі і як триває боротьба за його звільнення. Читати повністю

Доброї ночі чи дня. Вперше вам сюди пишу. Я б хотіла розповісти, що відбувається в нас в школах, в окупованому Криму. Цими днями, замість уроків, нас відправили плести маскувальні сітки для військових. Я не хочу плести сітки, але вчителі змушують, і лаються, якщо ми неправильно їх плетемо. Наша школа перетворилася на якусь тюрму, я не хочу зубрити всіх цих "хероїв". Не можу нікого з них поважати. Да, я була маленька, коли все це сталося і не памятаю, як було раніше. Але я не хочу так, як тепер. Побачила в інтернеті історію дівчини, яка виїхала сама без батьків і вчила українську, щоб...

Одного дня мій син прийшов зі школи наляканий, ледь не плачучи. На уроці діти писали диктант російською щось про «любовь к освободителям». Мій син написав: «Хочу, чтобы вернулась Украина». Наступного дня до школи прийшли двоє «представників адміністрації». Забрали щоденник, розпитували мене: де хлопчик чув такі слова, чи є в родині хтось «подстрекающий». Я сказала: «Він просто хоче миру». У відповідь мені пригрозили «учетом за нарушающую деятельность». Дитину, за менш ніж 10 слів поставили на контроль. Дитину. На контроль. Йшов 2026.

Я вже декілька місяців знаходжусь за кордоном, тому що настав час, коли жити серед орків та окупантів стало неможливо. Все життя я прожила в Криму і зараз мені дуже соромно що в 2014 я не поїхала до Києва, хоча були такі наміри, але не вистачило духу. З початку повномасштабного вторгнення я чітко позначила свою позицію. На моєму одягу завжди був прикріплений значок з прапором України, на автівці наклейка, рінгтон на телефоні з українською піснею. Так, це дрібниці, але для мене було важливо показати ура-патріотам хто я, і що я не одна з них. Не знаю яким дивом я не потрапила за...