Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Життя в окупації приводить людей до відмови в нормальне життя, все що колись було доступним, зараз стало неможливим. Влітку я потрапила до лікарні, в мене був високий тиск, не функціонувала права рука і перекосило нижню губу. Зв’язку немає, подзвонити кудись не має змоги, нас повністю відрізали від цивілізованого життя. Я не знаю, скільки я так пролежала, але мені пощастило, що до мене зайшла сестра. Побачивши в якому я стані, швидко побігла до сусіда, щоб він відвіз нас на своєму авто у лікарню. Викликати швидку не вдалося через відсутність зв’язку. У лікарні величезні черги, лікарів майже...

Сусіда, Ваську кривого, приїхали і забрали військові. А через два дні привезли обратно. Він нічого не розказував, чого його забирали. Він такий не проукраїнський, типовий алкаш на вулиці, але думаю, що його завербували стучати і підглядати за сусідами. Тут взагалі мовчати треба навіть зі знайомими. Всі стучат один на одного. Кого змушують на роботі, а хто і сам, бо хоче вислужитися. Хто з властями дружить, тому добре – жирують на повну: одягатися стали красиво, їжу всяку хорошу купують. Ще їм за це дома віддають тих, які виїхали. Я все життя живу в Старобільську, всіх знаю, а зараз тут живуть нові люди....

Розказую, хоч і розумію, що будуть засуджувати. Хоч виговорюсь. Але ми прийняли сімейне рішення, що я поки тут залишаюсь – їхати мені нема куди. Мої в гуртожитку всі в одній кімнатці, ніхто мене не чекає у вільній Україні. Дітям важко самим з роботою – бачать штамп прописки і це вже як «чорна мітка». Це ні квартиру зняти (були б на це гроші), ні пристойну роботу знайти. Так і перебиваються – старший інженер зв’язку і завідувачка відділу освіти на тимчасових підробітках. Не нада мені тільки розказувати, що «все можна, коли хочеться». Особливо, коли двоє діток малих і не лишилося нічого,...