Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Я щодня проходжу повз стелу з орликом і написом «росія тут назавжди». І щодня в думках стираю це "назавжди". Прочитала у новинах, що білборди з цим написом вирішили… евакуювати подалі від лінії фронту, кудись на Курильські острови аж. А це, на хвильку, 7500 кілометрів від лінії фронту. Евакуювати білборди, це ж треба! Дуже цікаво, про що їм йдеться. Невже зрозуміли?! 😈

Кожен день сиджу в кімнаті сина Міші, просто сиджу, раніше плакала. Все залишилося так, як було, коли він щойно поїхав. Перший рік я уявляла, як він повернеться додому. Садила огород, робила консервацію, яку він любив. Банки досі стоять неторкані у підвалі. Цього року немає сил щось робити чи садити. Дали інтернет нарешті, тепер ми з ним кожнісінький день розмовляємо, він плаче коли зі мною прощається, а я вже не можу. Я рада, що у нього все добре: він працює у школі вчителем історії та підробляє в музеї. Добре, що директор музею його не покидає – вона витягла його працювати...

Була сьогодні біля нашого музею. Побілили фасад, а лавки, які племінниця колись сама ставила, ще стоять. Дивлюсь — згадую, як вона тоді все впорядковувала. А як потім виїздила з окупації, ховалася пару тижнів по підвалах х сином малим, а в результаті виіхала з паспортом і целофановим кульочком. Все лишила. Тепер уже немає Свєтки на посаді директора. Замість неї — Лєнка з фондів. Ходить важлива така, повна величі, зі мною навіть не вітається. Побачила — й відвернулася, наче не знає мене з дитинства. Про племінницю пліткують, мовляв, «музей розворувала» — так кажуть, ніби тільки це й пам’ятають. Головна, так сказать, заслуга. Отака...