Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Кожен день сиджу в кімнаті сина Міші, просто сиджу, раніше плакала. Все залишилося так, як було, коли він щойно поїхав. Перший рік я уявляла, як він повернеться додому. Садила огород, робила консервацію, яку він любив. Банки досі стоять неторкані у підвалі. Цього року немає сил щось робити чи садити. Дали інтернет нарешті, тепер ми з ним кожнісінький день розмовляємо, він плаче коли зі мною прощається, а я вже не можу. Я рада, що у нього все добре: він працює у школі вчителем історії та підробляє в музеї. Добре, що директор музею його не покидає – вона витягла його працювати...

Пропадають люди. Вони просто зникають. Сьогодні він торгував м’ясом на нашому ринку, а у вихідні його вже нема. І саме страшне, що люди просто мовчать. Роблять вигляд, що нічого не відбувається, так ніби цієї людини просто не існувало взагалі. Люди просто зникають, і навіть їх рідні просто мовчать. Мені інколи здається, що я просто сплю, і мені сниться кошмар, а я ніяк не можу прокинутися. Я не можу прийняти життя, яке живу. Як моє життя перетворилось на суцільний кошмар? Зникла продавчиня з магазину поряд мого дому. Я запитала у хазяйки магазину «де Лариса?». Вона опустила очі і сказала, що...

Так больно стало от последнего дневника. И обидно. Из нашего красивого, практически европейского города за годы оккупации сделали тупо совдеп, чувство будто -20-30 лет, минимум. Пляжи засранные, пьянь везде, продукты ужасные, и еще эта стремная музыка везде – как будто мы застряли в «Голубом огоньке» времен расцвета Газманова, бррр. Мы все ждем, когда вернеться Украина и мы снова станем цветущим раем, а не чужеродным отстойником, в которые запустили люмпенов с чувством безнаказанности, который сперва поотжимали бизнесы у приличных людей, и потом неумело их развалили, а теперь чаще всего занимаются привычным гоп-стопом. Не скрою, что моя стратегия – не отсвечивать. Типа жить...