Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Вже все білять і до школи готовляться, завезли на ринок «шкільний базар». Форму таку чудну як у нас колись було при совєтах: страшна просто, а всі покупають. Зошити і підручники російські, фломастери з Білорусії. Всі вже скупляються активно. Валька рижа, Гевчиха, дочку свою в Крим відправила літом від школи. Там дітей, хто хорошо вчиться, возили відпочивати. Питаю: «Валька, ти шо дура, куда дочку отдала??? Її ж тобі назад не привезуть!!!!» А вона мені: «Іди, дура совсем, что ти мєлєш!» А я і собі думаю: мовчи, а то загребуть же. Но мене тут «мєстной сумашедшей» щитають і не трогають.

В саду возле новой Третьяковки стоит памятник жертвам советских репрессий. Сотни голов, вырубленных из камня, засыпаны в форму из металлической сетки и формируют стену каменных кричащих лиц за решеткой. Прямо рядом стоят памятники тем, кто ответственен за эти репрессии. Их, в порыве так и не случившейся в России декоммунизации, убрали с улиц, и перенесли в сад музея в качестве исторических и художественных экспонатов. Памятники Берии, Калинину, Сталину и др. Интересно их вернут теперь обратно на улицы Москвы? «Реабилитируют» их деятельность? А что делать с памятником репрессированным, когда больше нельзя говорить о репрессиях? Какое-то даже не двоемыслие, а...

Сьогодні в школі до внука знову приходили «видатні гості». Беззубий мужлан у брудній формі, зі шрамом і запахом, від якого нудить навіть через відстань задньої парти,— з опису малого. Він стояв біля дошки й кричав, що бути українцем — це хвороба. Каже, лікуватимуть нас, якщо треба, і в лікарні, і в дурці. І що це все тут «ісконно рускоє», а ніякої України не існує. Вчителька мовчала і кивала. Внук коли розказував, тримав руки за спиною, щоб не тремтіли. Я бачила як в нього очі блищали, але не від сліз, ніби він наперед збирав в собі слова, яких не можна зараз...