Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

В окупації ми від самого початку. 2 місяці просиділи “на підвалі” разом із чоловіком. Я була там з середини листопада до середини січня. А чоловік і досі там – уже скоро рік як. Затримали, бо раніше був військовим, служив в АТО у 2014 і 2017 роках. Знайшли в нас ""зброю"". Прикриваючись “референдумом” вони тепер працюють за своїм начебто законодавством, завели на чоловіка справу і будуть судити. Пропонували чоловікові співпрацю. Якби погодився – уже б відпустили. Але коли отримали відмову, швиденько дали хід справі. Я ж намагаюсь не привертати уваги і чекати й підтримувати чоловіка. Куди я поїду?

Как настоящая патриотка Украины, всё время с начала оккупации, я жила без документов ОРДЛО и РФ, в том числе и без паспорта. Но! Политики из ОРДЛО пишут что в этом или следующем году нужно переоформлять недвижимость. Мне 21, я лицо без гражданства, и возможно мне придется (ненавижу это слово, 'придется') получить паспорт Раши, чтобы жилище наверняка было моим. Мне так противно и мерзко от этого. Дорогие мавки, пожалуйста поддержите меня и напишите что нибудь хорошее. Или возможно мне не стоит его (паспорт) делать как и раньше? Как быть?

Сьогодні знову ходила до мами й її рідної сестри. Кладовище. Прибрала, посиділа, поговорила з нею. Розповіла про життя. Єдине місце, де можна чесно «поговорити». А там, де наші українські військові лежать… все розбито. Сміття. Спеціально так. Родичі бояться приходити, навіть прибрати. Хрести поламані. Пам’ятники — теж. Ну як бога не бояться? Думають, що там не спитають? Вони взагалі вважають нас фашистами, нацистами. Кажуть: «Скажіть спасибі, що вам мало дісталося, бо путін добрий і пожалів». Це вони там, на нашому ринку, продавцям таке розказують. Слухаю — і важко дихати.