Знаєте, що мене от прям зараз дратує? Нє, навіть не дратує - бєсіть! Слово «кулічі», ага. Уявіть, і це мене, яка росла в російськомовній сімʼї. Скажу крамольне: хочеться простого, уютного українського срачу - мастить білком чи шоколадом чи взагалі кольоровим пшоном посипать, як моя бабушка. Хочеться з всіма з корзинкою потусоваться, а не вотето вот все. Дивлюся ваші фоточки з свободної...

Моя бабуся — дитина війни. Вона памʼятає Севастополь під час німецької окупації, вона памʼятає зруйноване вщент місто. Було надзвичайно складно. Я — дитина війни. Війна почалась, коли мені було 10 років. Я пам’ятаю окупантів без якихось знаків, я памʼятаю як мені було страшно. Я боялась війни. І от, мій страх виповнився. Замість «ніколи знову» зʼявилось «можєм павтаріть», замість Батьківщини — божевільна мачуха. Я не розуміла, як можна змінить Батьківщину. Я народилась в Україні, і зрадити її — це все одно, що зрадити присязі, а Севастополь такого не пробачає. На жаль, велика кількість севастопольців про це забули. Але я бачу, що є значна...

Привет 2025, надеюсь ты будешь лучше чем 24й, 23й и 22й. Городских салютов не было, но многие пускали из дворов, и окон. Никого не задерживали за салюты. Мы отлично отпраздновали семьей, пока Украину атаковали дроны и ракеты, одна разорвалась в километре от дома моей подруги. Сюрреалистичная ситуация. Меня никогда не увлекали цифры. Численность армии, количество раненых, мощность взрывной волны, дальность полета, единицы захваченной или разрушенной техники вся эта военная математика с лихорадящими подсчетами, душевными подъемами и головокружительными разочарованиями проходит мимо моего внимания. Я с удивлением наблюдаю как люди до пены и покрасневших глаз считают сколько атакамсов укладывается в орешник. Но есть занимательная математика...

Життя в окупації приводить людей до відмови в нормальне життя, все що колись було доступним, зараз стало неможливим. Влітку я потрапила до лікарні, в мене був високий тиск, не функціонувала права рука і перекосило нижню губу. Зв’язку немає, подзвонити кудись не має змоги, нас повністю відрізали від цивілізованого життя. Я не знаю, скільки я так пролежала, але мені пощастило, що до мене зайшла сестра. Побачивши в якому я стані, швидко побігла до сусіда, щоб він відвіз нас на своєму авто у лікарню. Викликати швидку не вдалося через відсутність зв’язку. У лікарні величезні черги, лікарів майже...