Пишу вам, дівчата, і плачу. Сина мого забрали окупанти. Сказали, служить буде. Він відказався, вони тільки сміялися. Казали, що всі отказуються, но потім служать.
Казали, що «служить будут всє, ісчьо нікто не отказівался когда в спину стреляют». Щось не думаю, що він шуткував, хоть і сміявся. Сам же ж місцевий, но з іншого району, думаю, і сам боїться і включає таку браваду.
Но і мені не легше від цього. Бо ж син мій стріляти в своїх не піде, не так вихован, це така людина. То получається, чи так – зрадник, чи так – «ізменнік» чи «предатель».
Мене совість мучить страшне, бо ж він казав тікать, а я казала, що скот нема на кого лишить і я сама нікуда не поїду, де мені старій. От він зі мною й остався. Плачу і не знаю, що робить.
