Зараз в Запоріжжі, серце в Маріуполі
Ми тримались до останнього, але мусили виїхати в Запоріжжя, чоловік лишився в Маріуполі. Назавжди. Серце моє лишилося там само, прямо в дворі нашого будинку який ми так довго з любов’ю будували. В нашому подвір’ї ми його поховали.
Не хочу розказувати, як все було. Хочу забути. Дивуюся, як всі ці сміливі дівчата тут розказують про газети, плакати – я під сорочкою носила прапорець такий, ще з якогось мітингу лишився, лежав вдома віки. І все чекала, що буде як в 2014 – що наші відіб’ють. В нас тоді також було багато переселенців, як зараз в Запоріжжі – ми теж з чоловіком помагали, приймали в себе, тепер теж вірили, що все буде як раніше. Я не можу повірити, що квітуче місто, в якому розвивалися бізнеси, відкривалися заклади, наші діти будували своє життя…
Коли нас вивозили – сказали, прапорець не можна, краще десь сховати. Я закопала біля чоловікової могили. Відчувала, наче совість свою закопую. Решта часу живу як у сні. Як я тут, чому я тут? Хочу прорватися назад, хоч і знаю, що майже всі сусіди загинули або виїхали.
Почула на днях на вулиці пісню «У мене немає дому» – стояла і плакала, поки хтось на вулиці не обійняв і пригостив чаєм теплим. Здається, це місто складається з волонтерів – в бібліотеці біля мене центр, де можна взяти теплий одяг і продукти. Коли 10 років тому ми допомагали людям, ще з моїм ще живим Олегом, я не могла уявити, що в цьому віці тепер я буду так само шукати допомогу. У мене немає дому, але є мої люди. І є серце, в моєму Маріуполі.
