9 січня 2024 Євпаторія, Україна

Вчора приїхали з дитиною до батьків чоловіка. Лягла відпочити після дороги, заснула.

Прокинулась о 17 годині від вибуху. Це був перший раз, коли я своїми вухами почула його. У нас в Сімферополі жодного разу нічого подібного не чула. Ні страху, ні паніки в мене не було. Незважаючи на те, що вибухнуло тут, поруч, я про це не читаю десь, а чую сама, на душі було спокійно і, навіть, радісно, коли читала, що, схоже, влучили куди треба.

Може, ненормально не боятись обстрілів, я вже не розумію. Я більше боюсь, коли руське ППО працює; я знаю, що коли русня втіче, вони будуть стріляти в наші дома, їм буде байдуже, хто в них. Це їх звірина сутність. І цього я боюсь більше за все.

Батьки живуть, наче нічого не відбувається. Яку вони мають позицію щодо війни, я не до кінця розумію. Розмова на цю тему в нас не склалась. Страшно було і їм , і нам щось відкрито казати, навіть один одному. Вони не дивляться телевізор. Мати думає, що це рятує їх від впливу пропаганди, але новини і інформацію бере лише з руських телеграм каналів. Вона дуже чекає і хоче, щоб війна закінчилась і все було як раніше.

Мені здається, що війна для неї – це щось далеке, яке її не стосується. Так, на початку повномасштабного вторгнення вони, як і всі, робили запаси продуктів, збирали тривожні валізи. Ми теж. Тоді за поглядами ми були ближче один до одного. Але зараз все змінилось. Вони хочуть жити спокійно і їм байдуже на те, який прапор буде висіти за вікном. А нам не все одно! Жоден руський, або той хто їх підтримує не має залишитись в Криму.

Вигнати цю заразу може тільки наші ЗСУ! І війна прийде до Криму, це має статись, щоб потім ми жили в мирі і безпеці.

Боятись треба не наших, боятись треба залишитись в окупації, в неволі. Це найстрашніше!