На новий рік мені подарували книжку-альбом про Маріуполь. Мій Маріуполь.
Найцінніше те, що деякі фото були зроблені буквально кілька днів ДО. Але я пригадую ще раніше ДО – я тоді була у 8 класі і в цей день нам дозволили прийти без форми, в нас була толока, чи щось таке.
А я лиш про ці джинси могла тоді й думати – яка ж я буду красива, усі хлопчики мої! І ось тоді, у 2014, ми уперше почули, що таке артилерія, міномет. Ці звуки не зрівняти ні з чим, навіть ракети уже інакше звучать.
Пам’ятаю, нас усіх відпустили бігом додому, потім збори речей в великі чорні пакети, які потім ще два роки постійно були у шафі — на випадок, якщо треба буде швидко їхати.
Та цей альбом…коли мені треба проридатися, я беру його в руки і гортаю, сторінка за сторінкою. Отут було моє перше побачення, отут якась знакова зустріч, тут ми сміялися з друзями, тут гуляли і ходили в театр.
Усіх цих вулиць уже нема, цього міста немає. Я гортаю і гортаю мій альбом і плачу. Тепер він – єдине матеріальне, що залишилось мені з мого міста.
