Я вже декілька місяців знаходжусь за кордоном, тому що настав час, коли жити серед орків та окупантів стало неможливо.
Все життя я прожила в Криму і зараз мені дуже соромно що в 2014 я не поїхала до Києва, хоча були такі наміри, але не вистачило духу.
З початку повномасштабного вторгнення я чітко позначила свою позицію. На моєму одягу завжди був прикріплений значок з прапором України, на автівці наклейка, рінгтон на телефоні з українською піснею. Так, це дрібниці, але для мене було важливо показати ура-патріотам хто я, і що я не одна з них. Не знаю яким дивом я не потрапила за це до вʼязниці, тому що там треба платити штраф і вибачатися на камеру за все: за поєднання жовтого і блакитного кольору на одязі, пісні Веркі Сердючки на корпоративі, і так далі. Чим більше я знаходжусь за кордоном, тім страшніше мені навіть думати про повернення до Криму. Я зможу повернутися тільки до українського Криму, того, в якому я народилася і виросла. Люди там з глузду зʼїхали. Ненавидять усіх інакодумців, навіть від дітей віє агресією.
А я ненавиджу всіх «понаєхавших». Не можу чути їхній російський акцент, не можу бачити георгіївськи стрічки. Так боляче за мій Крим. І за всю мою рідну Україну боляче. Я завжди була миролюбною людиною, допомагала старим, хворим дітям, тваринам. Намагалася ніколи нікому не бажати зла. Але тепер проклинаю кожного окупанта і кожного хто їх підтримує. Страшно від самої себе.
