Я не впевнена, що варто про це писати, але й треба. Ходила сьогодні, вішала плакати, вийшло непомiтно дiстатись до нових цікавих місць… Хоча знайшла багато, але майже усюди були люди, якi ну зовсiм йти звiдти не хотіли. А як знати, що за люди?
Iнодi нападає параноя, хочется тупо бiгти, тікати звiдси, але внутрiшнiй голос каже: “Ти потрiбна тут”. Тому сиджу, чекаю. Чекаю, поки зайві свідки підуть і можна буде приклеїти плакат. Чекаю на черговi новини про вдалі справи на фронтi та в тилу.
Знов думаю про черговi затримання наших. Якщо брати мою особисту ситуацію, то основний мінус і загроза — це камера, а плюс в тому, що мало хто, а швидше всього навіть ніхто не дивиться на дівчину як на партизанку, отак за замовчуванням. Зручно бути Мавкою!
Але дуже сумно від проросiйського оточення. Ясно, що відкрито підтримку Україні висловлювати небезпечно, але іноді так не вистачає людини, з якою можна було б безпечно хоча б поговорити про речі, що хвилюють.
