Моя сусідка, живу через двір, получила «пісьмо счастья». Вчора забігла до них – сидять, тупляться в стіл, а посеред столу те їхнє пісьмо.
У тому домі в них ще в прошлом году після прильоту пів даху злетіло, вони перебралися в літню кухню ночувати, там і живуть. І от тепер їм шлють: висєляйтесь, у вас, значить, «задолжєнность по камунальним услугам». За який газ, думаю, якщо газу нема, світло як Бог дасть, воду по годинах відкручують, не каждий даже день?
Вона читає вслух і тільки шепче: «Це ж наш дім ще от діда, як ми тепер тут времєнні?» Старий її психує: «Може, ми ще їм отвєт напишем, шо долг уже уплочено – прильотом, осколками і нєрвами?»
А я дивлюся на них, таких стареньких і крихких, на цей стіл, пооблізлий, як наші нерви, і мовчу. Мій дім ще стоїть, я понімаю, що «вам пісьмо» скоро прийде і мені. І мовчу, а що скажу. Отакі в нас тепер «валєнтінкі», у нас «врємєнних».
