Я живу в селищі на лівому березі, де тиша означає тільки одне: десь над нами літають їхні дрони. Ми навіть придумали нову погоду: «сьогодні тихо по артилерії, але важко по дронах».
Тут це називають просто сафарі: як тільки хтось виходить на вулицю, по дорозі йде трактор чи їде машина з водою, десь угорі починає дзижчати мотор. Дрон може довго висіти над городами, над зупинкою, роздивляючись, хто рухається, а потім різко піти вниз і скинути гранату: на велосипедиста, на стареньку з відром, на будь-який силует.
Ми навчилися ходити вздовж парканів, зупинятися під деревами, ховатися під навісами – не від дощу, а від камери. Даже діти вже знають: якщо чують дзижчання, треба падати в найближчу канаву й не ворушитися, щоб видно не було.
Найгірше те, що це наш кожен день: зранку ми дивимося в небо не щоб перевірити погоду, а щоб зрозуміти, чи почалося сьогодні «полювання». Ми більше не питаємо: «Ти чула, хто…?» Ми питаємо: «Це наш будинок чи сусідній?»
Я сьогодні поїду за продуктами на велосипеді (хоч погода не дуже, але мені здається так легше впасти і сховатися, коли чуєш звук), в куртці, яка мене «змаже з ландшафтом». Головне, щоб дрон промазав.
