Інтернету не було кілька днів. Залишилася сама з собою, тиша аж в вухах дзвенить.
Самій собі готувати давно не хочеться. Самій святкувати ще гірше. Але застеляю стіл. Дванадцять страв, як колись, у мирні часи. Рахую все: часник, сіль, хліб, сметану, три вареники варені, три вареники печені. Але тепер кожна страва — не просто традиція, а спосіб сказати, що ми є. Муркочу сама собі під ніс і вигадую: узвар — за тих, хто далеко, хто тримає небо над нами. Обовʼязково із сушеними вишеньками. Кутя — зерна пам’яті про тих, хто не повернувся. Моя «текуча», щоб пити з миски, присмачена медовою водою. Вареники — тепло рідних рук.
Готую при свічках, намагаюся не шуміти — навіть запах випічки здається небезпечним. Та все одно, цей стіл є моєю територією свободи.
Щоб назбирати дванадцять страв довелося все витягати з холодильника, порахувала навіть шпроти. Бо дванадцять страв сьогодні — це не про ситість. Це про гідність. Про те, що навіть у темряві ми лишаємося світлом. Навіть якщо це одна одненька зоря.
Христос народився! Слава Україні!
