Ми зробили це! Учора з усіма (ну майже) писали диктант національної єдності. Уперше розказала внукам, хоч і дуже сумнівалася. Страшно. Особливо за меншого, щоб ніде нічого зайвого не сказав. Не в школі, не в бібліотеці, навіть не всі разом, а в хаті, де штори щільно затулені, щоб світло і звук не видали нас. Онуки лежали під столом, старший слухав уважно, не кліпаючи. Раз по раз питаючи, що означає і ми слухали ще і ще. Менший дуркував, і питав, чи можу йому допомогти, бо він не все розумів, але дуже радів за пса Патрона.
Дітям не сказала, щоб не злилися. І було щось особливе в тій хвилині, коли почули голос дикторки. Слова диктанту були такі прості, і такі непрості. Зізнаюся, я теж не всі знала. Такі болючі тут, де життя звелося до гладити котів, збирати гриби і чекати на ЗСУ. Писати українське слово під окупацією — це, виявляється, теж спосіб дихати.
Я записую ці слова, щоб не забути. Бо якщо забудемо, то, може, сама тоді і зітреться та межа між тим, хто ми є, і ким нас хочуть зробити.
