Сьогодні в школі до внука знову приходили «видатні гості». Беззубий мужлан у брудній формі, зі шрамом і запахом, від якого нудить навіть через відстань задньої парти,— з опису малого. Він стояв біля дошки й кричав, що бути українцем — це хвороба. Каже, лікуватимуть нас, якщо треба, і в лікарні, і в дурці. І що це все тут «ісконно рускоє», а ніякої України не існує. Вчителька мовчала і кивала.
Внук коли розказував, тримав руки за спиною, щоб не тремтіли. Я бачила як в нього очі блищали, але не від сліз, ніби він наперед збирав в собі слова, яких не можна зараз казати.
«Ми сиділи тихо, навіть дихати було страшно», каже мені. «А якщо мене заберуть від вас лікувати?!»
Після уроку «хєрой» пішов, залишився «героїчний» запах перегару. Вчителька мовчала.
«Але ми ж не хвороба, правда?! Бабуль?!» Мене аж заціпило і я не знала, як відповісти. «Ми — це ми. І ми будемо». Обоє плачемо.
