Початок дня був звичайним. Ну як звичайним, як останнім часом – оцей морок очікування, ніби от-от і щось станеться і ми прокинемся від цього сну жахів. Кава дешевенька, колись. Тепер за ціною крила літака і «з-під прилавка». Шикую. Короткі плани, яким так і не судилося здійснились. Сусіди, які між собою перемовляються як шепочуться. Тепер всі шепочуться, бо мало що.
Кажуть, сьогодні орки знову стріляли по цивільним. Одна сусідка шептала «там даже яблука оце розсипані остались, прямо біля її лісопеда». Десь тільки під вечір до мене дійшло що це мабуть наша тьотя Валя. І то, бо не побачила її велосипеда, припаркованого де завжди. І сумки для покупок нема. Спитала сусідку, та зиркнула по-злому: мовчи вже.
Звуки буднів змішались із тишею, там якісь собаки, там машина проїхала. Десь далеко чути арту – це теж вже будні. Ми стояли всі поруч, але кожен ніби окремо. Ми всі дивилися в один бік – невидимого звідси вокзалу, де, здається, лежала тьотя Валя, а навколо її яблука і лісопєд.
