Я не буду казати, хто ми і звідки. Бо це і страшно, і соромно.
Сидимо в маленькій кімнаті, що прогріта телевізором і сварками з сусідкою, який канал слухати. Під ламповим світлом світ ділиться на тепленьке «тут» і тривожне «там». На екрані марширують незнайомі солдати — десь під Мелітополем чи Армянськом, без поняття. Вони так підписують, щоб було не ясно, але страшно. Хтось із хлопців, можливо, з нашої школи, мені здається, я впізнаю лиця. Хтось ніколи й не повернеться, а я слабкодухо думаю «може це і на краще».
Але мій дядько і ще двоє сусідів цього «там» не бачать. Вони тепер — частина потаємного підземного життя під дерев’яним люком. Там у темряві вони жартують, що отримали «приговор від підлоги»: якщо чують гуркіт машини надворі — лежати, не дихати.
Щоночі нова тривога: обхідники перевіряють паспорти, шукають “ухильників”. Тих, хто, не бажаючи брати чужу зброю, ховається від примусової мобілізації. Ми чесно до останнього сподівалися «пропетляти», бо і дядько вже не молодий. В інших окупованих містах кажуть, що якщо вчасно не явишся — штраф, обшук, а то й депортація (тільки от куди?). Поки було тихо, а тепер присилають якусь електронну повістку і рахують тиждень, і все, ти кримінал. Погрози «кращої служби» вже давно не діють, тут добре знають ціну будь-яким обіцянкам.
Тому життя ділиться ще на третє: на очікування і невимовну провину. Матері мовчки варять борщ кожному зі своїх синів (живих і тих, на зв’язку лише хабарями). Жінки навчилися оцінювати вартість тиші й небезпеки. Ввечері можуть дозволити собі коротку розмову: “Сьогодні були? — Ні. — Мабуть, завтра.”
Під землею — мужики перестали стригти волосся, навчилися читати по запаху, прислухаються до кроків як до крику. Їхня війна — мовчазна, під хатою, поруч старої картошки. А зверху — телевізор, жінки, ніч, затуманена надія на ЗСУ.
