Здається, навколо все горить, вибухає, обстрілюється. Світла вже кілька днів нема, води теж. Кажуть, серед цивільних теж жертви по обидві сторони фронту. Повернулася з райцентру з лікарні додому, а тут «зоряні війни». Кажуть, в один десь було біля 100 атак. Мені важко порахувати, просто гучно.
Так дивно бути з боку тих, від кого летить. Але й від наших відповідь є. Почуваєшся трохи дивно, коли летить тобі в город, а сама думаєш: «давайте, хлопчики, дотисніть сильніше».
Зловила себе на абсурдній думці, що була б щаслива бути убитою українською стороною, аби лиш посунути лінію фронту трохи ближче… щоб поховали уже на звільненій Україні.
Хочеться щось зробити, але що? Лишається тішитись прильотам. І чекати.
