Те, що я зараз розкажу, вам дуже не сподобається. Воно і мені не подобається. Я працюю в культурній сфері все своє життя і коли прийшли окупанти, зробила все, щоб мої виїхали і щоб ними не ризикувати. Я лишилася, щоб доглядати господарство – і сімейне, і культурне. Від початку для мене все було чітко і зрозуміло: тут свої, тут окупанти. Треба зберегти, триматися подалі, не потрапляти на очі й пережити цей період, як пережили “ковід”. Думалося, от наші прийдуть – тут я вірю в ЗСУ, але напевне вже як в рядових хлопців, що б’ються за свою землю. У владу – більше не знаю, що і як думати.
Мені зараз приходиться прийняти дуже і дуже складне рішення – я іду працювати… на окупанта. Перший час окупації жилося на збереженнях, і якийсь період ще можна було отримувати підтримку з вільних територій. Потім мої передавали «з оказією», але це завжди ризик, плюс додаткові витрати, все частіше непосильні. Але я бачу, що їм на новому місці теж нелегко і треба дітей піднімати. Про «виплати ВПО» можна ж не згадувати, це сумно і принизливо.
Так от, за весь цей період я крутилась як могла і за свої підтримувала свою гм… інституцію. Не казатиму більше, щоб не «світити». Але я дійшла до того стану, коли збережень більше нема, з дітей тягнути я більше не можу, та й технічно все ускладнилось і ризикованіше стало. Стидно? Дуже.
Розказать, як я прийняла рішення на старості літ працювать на окупанта?
