Які ж вони огидні, ці орки. Коли бачу на вулицях мого рідного міста, просто нудить.
Особливо складно, коли доводиться з ними говорити. Хочеться виплюнути в обличчя усе, що про них думаєш, вчепитися нігтями і роздерти… не знаю навіть… А при цьому маєш бути стриманим, спокійним, і навіть порухом обличчя не виказати, що про них думаєш.
Але я постійно думаю, що наша задача – вижити, і щоб цей гній землі звідси забрався. А ще, думаю, що коли мене після війни спитають, де я була і що робила – мені буде не соромно глянути в очі своїм дітям, бо я не зламалася, і щось робила.
Кожен раз страшно як вперше, але очі бояться, а руки роблять.
