Бачила своїх діточок, мабуть, востаннє.
Довго вони не могли наважитися, але виїхали. Вивезли їх хороші люди – дай їм Боже усього. Лишнього не казатиму. Скажу одне – дуже страшно обіймати рідних і розуміти, що швидше за все це востаннє в житті. Я вже пожила, і внуків побачила, вони раніше ще поїхали за границю вчитися, а діти тут біля мене були, кожен другий день приїздили – їжу привезти, лікарства, побути.
Дочка з зятем – він мені як син… Дожала я їх, їм ще жити і жити. Обнімала і казала: «Все хорошо буде, побачимся скоро, я тут справлюсь, мені на своїй землі доживати – а там і ви повернетесь». Але ж розумію, що і себе обманюю, і їх.
