Коли нас окупували, я думала – все, кінець. Але потім зрозуміла – треба якось жити далі. Городом займалася, курей тримала. Сусідам помагала, хто слабший. Ми як одна родина стали. Ругаємся, не без того, але й розуміємо, що поодинці ніяк.
Якось прийшли ці, з автоматами, хотіли нашу хату забрати. А я їм і кажу: «Хлопці, ви ж чиїсь діти. Невже вам мати не казала, шо чуже брати – гріх?». Вони посміялися, щось наговорили дурного про «братья-одна семья-один народ», а потім пішли. Страшно було, але я собі казала: «Ми інші, ми мусим вистояти». І якось воно так і було – день за днем, справлялися.
Але останнім часом знову накатує відчуття кінця. Не хочу йому піддаватися, але є таке чувство, що світ нас зрадив і нікому вже діла нема. Оце рознесли що наче Зеленський сказав, що «нема смислу втрачати мільйони людей заради тих територій», а я й не знаю чи вірити. Правда на вільній Україні такі настрої?
