Кожен день сиджу в кімнаті сина Міші, просто сиджу, раніше плакала.
Все залишилося так, як було, коли він щойно поїхав. Перший рік я уявляла, як він повернеться додому. Садила огород, робила консервацію, яку він любив. Банки досі стоять неторкані у підвалі.
Цього року немає сил щось робити чи садити. Дали інтернет нарешті, тепер ми з ним кожнісінький день розмовляємо, він плаче коли зі мною прощається, а я вже не можу.
Я рада, що у нього все добре: він працює у школі вчителем історії та підробляє в музеї. Добре, що директор музею його не покидає – вона витягла його працювати і жити у Львів. Зараз переїхала у Київ, а я дуже зраділа, бо вона про нього подбає, що б не було – отакі вони, наші люди.
Мені тепер спокійно, вона відноситься до нього як до рідного. А я на своїй, хоч і пораненій, землі. Це мій дім і я про нього дбаю.
