Було 24 березня 2022. Я була втомлена настільки, що здавалося, що відчай мене опанував цілком, що вже не розумію, що робити. Настільки розгублена, що просто лягала та не могла піднятися з ліжка, хоча до цього дня їздила містом та допомагала волонтерам і друзям. Але в той день в мене ніби не стало більше сил на боротьбу.
Памʼятаю, як заплющила очі в зневірі й тут задзвонив телефон – подзвонила жінка, котра підняла мене на ноги й сказала: «Ваша мати виїхала з волонтерами, прямую до вас». Я розридалася, це були сльози неймовірного щастя. Моя вагітна мама буде в безпеці! Цієї миті я взяла себе в руки, зрозумівши, що потрібна мамі, потрібна сестрі, я повинна зробити усе для них.
Коли мама виїхала, в мене було небагато грошей, проте на той час в моєму житті зʼявилися люди, котрі хотіли допомогти. Я ніколи раніше в своєму житті не зустрічала таких людей. Дуже вдячна їм, бо вони врятували морально мене, вони неймовірно допомогли мамі: вирішили питання з пологовим, щоб мама народила в умовах, які для пологів потрібні, допомогли з речима мамі, дитині, з колискою, з візочком для дитинки, та з житлом. Я кожної миті дякувала всесвіту за те, що послав мені цих людей, і поки живу буду вдячна їм. Це люди з дуже великими серцями, з добром всередині. Справжні, щирі, я не уявляю, що б я робила без них. Ніколи не забуду їхнього ставлення до моєї родини, вони врятували мою сімʼю, та й мене саму.
Зараз мені й досі дуже важко згадувати ті часи… біль, напевно, не пройде ніколи, бо неймовірно важко більше не мати дому, але на щастя, майже вся моя родина залишилася живими, це вже щастя, це вже велика радість.
Віримо в нашу перемогу, все буде Україна! І в Маріуполі теж.
