Найстрашніше, що відбувається зі звичними людьми в окупації, це те що в них відбирають все, що пов’язано з Україною. Коли просто йдеш вулицями міста, в тебе спокійно можуть відібрати телефон і почати його перевіряти: з ким ти спілкуєшся, що в ньому і чи немає в тебе чогось українського.
Тебе спокійно можуть забрати, якщо ти досі не змінив українські номери на машині, і часто в державних установах роблять зауваження, що ти спілкуєшся «суржиком».
В місті повне беззаконня. Поліція не реагує на звернення мешканців міста. Почала зростати злочинність, особливо грабіжництво. Мені пощастило, що поряд живе сестра і вони з чоловіком були у мене, коли до мене прийшов якийсь чоловік вимагати борг за начебто купований у нього посуд. Почав ломитися до мене в хату з погрозами, що зараз він знайде все своє. Чоловік сестри почув, що я почала кричати, вибіг і прогнав його.
Але чим далі, тим страшніше тут знаходитись. Людей, які не встигають до комендантської години додому (вона у нас з 10 вечора до 4 ранку) забирають і спокійно можуть тримати близько тижня, не повідомляючи рідних і близьких. У тих, що повернулися, купа синців, переломи й ознаки жорстокого поводження. А жалітись кому?»
