Колишній чоловік моєї сестри… До війни він був великим аграрієм. Поля — широкі, родючі. Сіяв, вирощував, жнивував — усе своє, зароблене важкою працею. А тепер… Його землю обробляють чужі люди. Урожай вантажать і везуть у Росію. Забрали все: землю, трактори, комбайни, всю техніку — до останнього болта. Самі сіють, самі збирають, самі наживаються. І їм нормально. Наче так і треба. Мимоволі згадуються 1930-ті…
Дім його теж хотіли відібрати. Чеченці вже там оселилися. Я тоді «відбила» його, щоб залишився дах, якщо раптом повернуться. Думала — колись він із внучкою приїде, і буде куди зайти, де переночувати. Дім є дім.
А вони виїхали до Іспанії. І щось підказує — не повернуться. І, мабуть, я вже ніколи не побачу ні внучку, ні свого сина, що в Києві. Болить. Плачу.
