Сьогодні молодший онук плакав. Сидів на лавці під вікном і ховав обличчя в рукава куртки. Мовчав довго, поки я його мовчки обіймала, аж поки не вимовив, ніби випадково, ніби сам до себе: «Там був диктант…окупантською… про “великую общую родину”». Потім знову замовк. Тільки губи щось шепочуть. Я вже подумала, молитву. Аж прислухалась: «Жити треба… жити треба…»
Кажу: «Ну, що ж ти… то просто їхні слова, не все треба брати близько». А він сіпається. Каже: «А вони кажуть… А я не витримав». І схлипує. І дивиться на мене злякано. «Я ж не хотів», — додає. Я не питаю, що саме сказав учительці. Хоч і самій страшно. Хочеться лиш тримати за плечі й не відпускати, аж поки перестане дрижати.
Старший потім шепоче мені нишком: «Він кричав, що правда — не та, в якій нас примушують жити». І я зрозуміла, що мушу записати й це теж. Бо те, що діти плачуть через диктант, — це вже історія про нас. Про те, як ми ростемо в темряві, не втрачаючи слуху на слово. І поки він шепоче «жити треба», я повторюю подумки те саме. Бо, справді, жити — треба.
