Я трохи зникла, бо захворіла. Сьогодні, здається, четвер, але я втратила лік часу. Лежу на цьому ліжку, і втома вже стала частиною мене. Не лише від хвороби — від окупації, від постійної напруги, від того, що навіть дихати доводиться обережно. За вікном знову ці чужі кроки, ці огидні голоси, що нагадують: тут більше нічого не належить нам.
Я не поїхала у міську лікарню. Бо я так і не взяла ворожий паспорт. Не змогла переступити цю межу, навіть якщо через це доведеться терпіти біль. Мені сусіди кажуть: “Подумай про себе, про здоров’я, не будь дурна”. А я думаю про те, ким залишусь, якщо зламаюсь.
Горня з холодним чаєм впало з тумбочки, а я навіть не ворухнулась. Дивлюсь, як чай стікає під ліжко, і згадую, як колись у дитинстві ми з сестрою ховалися під столом під час грози. Тоді мені здавалося, що якщо тримати сестру за руку — нічого не станеться. Це відчуття досі зі мною: навіть коли здається, що ти одна, всередині живе пам’ять про тих, кого любиш, про те, що ти не зламалась досі.
Я не героїня. Я просто тримаюся. Я не знаю, чи син колись повернеться додому, чи буде ще колись спокій. Чи вкрадений дім стане знову домом. Але поки я пам’ятаю, хто я, поки можу написати ці слова і не погодитися на чуже — я чиню опір.
І цього четверга я знову вибираю залишатися собою.
