Сьогодні був той день, коли я знову відчула себе справжньою як не Мавкою, то спецагенткою. Прокинулася рано, хоча і вихідний. В голові крутилася думка: “Стікерів стало менше, місто ніби притихло. Час розбудити його знову!”
Взяла з собою нові стікери — яскраві, з нашими гаслами та символами. З собою клей, рукавички й трохи хвилювання. Вийшла на вулицю, серце калатало: раптом хтось побачить? А раптом знову буде той, що минулого разу питав, що я тут роблю?
Але коли дійшла до першої зупинки й приклеїла перший стікер, страх розчинився. Замість нього — відчуття сили. Я знаю, для чого це роблю. Кожен стікер — це маленьке нагадування: ми є, ми не мовчимо, ми разом.
Повертаючись додому, відчувала гордість. Може, хтось посміхнеться, побачивши. Може, хтось наважиться приєднатися. Може якийсь окупант вчергове зрозуміє, що їм тут не раді.
А я? Я вже чекаю наступного разу.
