З кожним днем стає все важче і важче купувати їжу та ліки, на прилавках залишались дорогі продукти, на кшталт червоної риби, ікри і т.д. Я не можу ходити на великі відстані, пошуком їжі раніше займався син, разом зі своїми друзями вони ходили по всьому місту та шукали маловідомі магазинчики, про які знають не так багато людей. Ось так, доволі швидко, все до чого ми так звикли, ставало все важче і важче знайти.
6 березня минулоріч місцеві активісти знову домовились зустрітись та підтримати місцеву голову, яка залишилась у місті. На цей раз їм вдалося більше: на місцевій адміністрації вони зірвали прапор лнр та почепили наш, жовто-блакитний. Але наслідки цього були жахливі, люди знімали відео та викладали у мережу, а вже за кілька днів, їх почали вишукувати та забирати “на підвал”.
11 березня моєму сину зателефонував друг і сказав, що його шукають. Мені, як матері єдиної дитини, стало настільки страшно за його життя. Єдине, про що я могла думати, що я нікому не дозволю скривдити мого сина. В цю ніч він збирав сумку і заспокоював мене, що це лише на кілька тижнів.
Ось так, вже більше півтора року, я чекаю і вірю, що зовсім скоро я обійму найдорожче, що в мене є.
