Сьогодні – День Конституції. Але не просто свято, а день справжньої, першої у світі конституції – тієї, яку ми, українці, створили ще тоді, коли про свободу тут інакше й не мріяли. Я, музейниця, завжди відчуваю особливий трепет у такі дні. Особливо після того, як мені пощастило побачити оригінал у 2021 році: вперше за 311 років привезли до Києва зі Швеції. Стояла тоді в Софійському соборі, серед інших музейників, і ловила кожен подих – бо переді мною була не просто старовинна латинська рукописна книга, а жива пам’ять про те, як ми вміли бути вільними навіть у вигнанні.
Кажуть, зараз цей оригінал знову виставлено у Стокгольмі. Колеги з вільної України навіть скидали фото – і я радію, що світ бачить: українська ідея свободи народилася не вчора. У ній уперше з’явилося й поняття «вільний народ» – це про нас, про всіх, хто живе на цій землі й має право сам вирішувати свою долю.
А друга… Другу, україномовну редакцію, як завжди, ховають у московитських архівах. Як завжди, крадуть наше найцінніше. Але не цього разу. Бо з кожним днем, з кожною розповіддю, я відчуваю: по-старому вже не буде. Ми вже не ті, що були. Через усю мою історичну роботу інколи здається, що я не вперше живу, і все це вже було й переживалося. Але сьогодні чомусь особливо ясно: майбутнє – це Україна.
З Днем Конституції, рідні! На вільній і на поки не вільній землі – ми разом.
