Прийшов різдвяний час і все більше думаю про минуле, що ми втратили.
Я пам’ятаю як страх поселявся в нас все більше, ми не знали до чого нам готуватись, почали збирати речі, документи, ліки. І тільки тут я зрозуміла, що весь мій дім помістився у дві невеличких сумки. Вікна ми обклали подушками та приготували місце у коридорі, де немає вікон… Так і живем в коридорі.
Ту ніч ми провели у підвалі, були «прильоти», було дуже гучно Зранку все місто мовчало і ми вийшли на вулицю. Разом з сусідами ми обговорювали нічний обстріл, але ще ніхто не знав, куди влучили ці нелюди. У місцевих каналах ми дізнались, що потрапили по житловим квартирам, недалеко від центру. Навіть страшно уявити, що відчували ті люди, з якими це сталося.
Кілька днів в місті було тихо, але далеко від своїх будинків ніхто не відходив. Були ті, хто почав виїжджати, вони робили правильно, бо згодом це стало дуже важко. Місцеві активісти створили телеграм-канал для нашої громади, де було багато присутніх місцевих жителів. Вони вирішили створити проукраїнський мітинг на підтримку Україні.
Мій син був серед тих активістів, спочатку в них проходило все спокійно, а згодом вони побачили як містом пересувається ворожа техніка. Люди з піднятими руками почали благати розвернутися і поїхати до себе, кричали, що вони не хочуть війни, що вони мирне населення. У відповідь ці покидьки почали стріляти над їхніми головами, старобільчани, звісно, злякалися і їм довелося пропустити їх далі. Коли син повернувся, він був настільки засмучений через те, що їм не вдалося їх зупинити, що вони пропустили їх.
Мені хотілось підтримати його, але він мовчки пішов у свою кімнату.
