Розказую, хоч і розумію, що будуть засуджувати. Хоч виговорюсь. Але ми прийняли сімейне рішення, що я поки тут залишаюсь – їхати мені нема куди. Мої в гуртожитку всі в одній кімнатці, ніхто мене не чекає у вільній Україні. Дітям важко самим з роботою – бачать штамп прописки і це вже як «чорна мітка». Це ні квартиру зняти (були б на це гроші), ні пристойну роботу знайти. Так і перебиваються – старший інженер зв’язку і завідувачка відділу освіти на тимчасових підробітках. Не нада мені тільки розказувати, що «все можна, коли хочеться». Особливо, коли двоє діток малих і не лишилося нічого, вся жизнь в них в двох чемоданах.
Зате я сиджу на «хоромах», сама. З чоловіком покійним все життя поклали, і син з невісткою теж – кожна вільна копійка пішла в ці стіни і клумби, які я тепер стережу як сторожовий пес. Але прийшов момент, коли утримувати це нема за що. І я почала шукати роботу. Досвід у мене специфічний – все життя на керівних посадах в культурі. Тому сиділа не відсвічувала, а тепер життя заставило. Іду в нововідкритий музей, хранителькою. Я коли зарплату побачила, не повірила очам своїм. 60 тис їхніх тугриків – це 30 тис гривень, це я як директорка такого не мала!
Наче за 30 серебреників хочу совість продати, щоб хату зберегти. Я ще навіть не уявляю, що там мені «хранить» прийдеться. Може, і наше вдасться. Но це я так вже себе, наверно, обманюю, щоб втішити. Сижу, і почуваю себе Юдою.
