Прочитала минулого тижня історію з Маріуполя, ту що від бабушки, і мушу поділитися своїм, бо не відпускає.
Ніколи ще не казала, навіть з батьками про це ніколи не говорили. Ми виїхали, ще в 2022, з батьками і бабушкою. А собаку лишили. Бо в машині вже не вистачало місця – тут або собака, або бабушка, або хтось із нас. Ну ми ж думали що це на тиждень-два. Хто ж знав.
Я і тоді розуміла, і тепер, що про це краще не думати і не говорити. Але мушу десь признатись, як же мене досі болить і як же мені соромно. Я до сих під всі відео передивляюся – і орків, і те, що наші люди знімали і все думаю – це ж там десь мій Султан. Чи він ховається від взривів? Чи він серед тих, що з голоду догризали тіла убитих? Чи уже й не живий? Чи може хтось взяв до себе? І розумію, що ніколи більше не візьму собаку.
Папа каже – давай візьмем, буде тобі Султанчик молодший. А я думаю, що не буде. І дальше ці відео передивляюсь, як одержимість якась. А деколи сниться, що він захищав наш дім і розірвав якогось орка. І прокидаюсь і думаю, що він якийсь получається, чесніший, ніж я.
