У неділю на гробки ще ходила на кладбіще до Валери, брата та мами, взяла котлети, пиріжки зробила з капустою на сковорідці, яйця крашені, паски та конфети. Людей зовсім мало, багато хто виїхав і тепер нікому ходити гробки прибирати, від цього мені сльози на очі підступають.
Побачила тільки пару нормальних знайомих: провідали ми разом наших померлих, пом’янули і пішла я звідти, щоб не чіплялися до мене з розпитуваннями, «а де Міша?», «і шо він собі думає,», «ось так поїхав?».
А ще я пройшлась поряд з похованнями наших українських хлопців-добровольців з 2014 року. Це просто жах, що там робиться! Більшість пам’ятників повалено і розбито, смітник там влаштували, і всі бояться проходити туди поприбирати, бо це місце окупанти називають «могилами укрофашистів».
Далі прийшло ще гірше свято – 9 травня. Раніше я з великою гордістю святкувала його, ще з дитинства. Мій дід воював, бив нацистів, а тепер це перетворилось у якийсь балаган. Тепер нацистами у них стали звичайні, мирні українці, яких вони нещадно знищують. Я ненавиджу своє тяжке, з постійними дефіцитами життя в СССР. А вони все місто прикрасили червоними комуністичними прапорами та прапорами росії. Влаштували автопробіг, покладення квітів з російськими військовими. Видовище, що викликає рвотні реакції. Це якийсь, кошмар який ніяк не закінчиться. Вони забрали наші свята і наше минуле і спотворили їх.
