Була сьогодні біля нашого музею. Побілили фасад, а лавки, які племінниця колись сама ставила, ще стоять. Дивлюсь — згадую, як вона тоді все впорядковувала. А як потім виїздила з окупації, ховалася пару тижнів по підвалах х сином малим, а в результаті виіхала з паспортом і целофановим кульочком. Все лишила.
Тепер уже немає Свєтки на посаді директора. Замість неї — Лєнка з фондів. Ходить важлива така, повна величі, зі мною навіть не вітається. Побачила — й відвернулася, наче не знає мене з дитинства.
Про племінницю пліткують, мовляв, «музей розворувала» — так кажуть, ніби тільки це й пам’ятають. Головна, так сказать, заслуга. Отака вона, людська пам’ять. Про головну зберігачку— взагалі мовчання. Ніби її й не було там, ніби не працювала 40 років, ні сліду, ні згадки…
Так і стою біля тих лавок. І в голові одні спогади — племінниця, музей, як ми його піднімали… А тепер — білі стіни, чужі люди, і ні слова, ні подяки. Тільки тиша і криві розмови і брехня, суцільна брехня — добре, що ми їм фонди зберегли, можуть тепер на цьому вигадувати свої фантастичні історії.
