У мене є зошит — старий, з заломленими кутиками. Тепер він став моїм сховком для того, що не можна вимовляти вголос. Щоранку я ховаю його, а ввечері дістаю й тихо пишу. Реченнями, які пахнуть забороною. Словами, що тут можуть стати вироком.
Я записую те, що хочеться кричати, але можна лише шептати на папері:
“Україна.”
“Перемога.”
“Наші прийдуть.”
За ці самі слова забрали тата — “на підвал”.
А я пишу. Це теж боротьба. Пишу сторінку за сторінкою, як свідчення про час, коли навіть найпростіші слова ставали зброєю.
