Я хочу подякувати, що надрукували мою історію, це дає таку надію. Наче руки невидимі з моєї України обіймають.
Тим часом на місцях надії меншає. «Вибори» ці недолугі. В нас в регіоні відкривають… навіть не знаю, як це назвати? Пропагандистські центри від егідою музеїв чи виставок, про другу світову війну. Там розказують про «дружбу народів» і про наше із цими убивцями «братерство».
Возили молодших – старших ще не ризикують. І все це в цих термінах, що викликають, вибачте, рвотні позиви. Молодший розказав Тарасові, старшому внукові. Потім я чула як він сварився сам до себе, лупив кулаком в стіну в своїй кімнаті. Я тоді не зайшла, боялася, що задасть питання, на які я не маю відповіді.
Я не можу розібратися, чи мені більше страшно, чи гидко. Все важче стримувати свій гнів і все незрозуміліше, як бути з онуками. Хочеться їх захистити від цієї реальності, але їм потрібно розуміти, де правда. Точно не в передвиборчих плакатах і результатах. А правда в прапорі, який я таки пошила. Дякую вам.»
