На найближчому до нас блокпості стоїть спалена автівка. І коли будь-що чи кого перевіряють, там стоїть такий російський військовий, він постійно мовчить, лиш киває на ту автівку як приклад. Мовляв, дивіться, що буває з тими, хто намагається втекти.
Є в нас тут люди, які якимись правдами-неправдами через всі ці пости їздять і привозять «передачки», головним чином ліки. Дорого, дуже дорого. Але іншого виходу не бачимо. Нам здається, що ми «застрягли» і дуже страшно, що про нас забудуть.
Поки тримаємся молитвою і уже якоюсь… знаєте, от страх, здається, пропав. Здається, підійдуть ці покидьки, так я їм в очі плюну. А поки рятуюся вишивкою і тим, що собі і внукам співаю наших українських пісень і розказую, як воно має бути і вірю, що буде. Діти трохи сваряться, щоб внучки зайвого потім ніде не ляпнули, а я думаю, що як знатимуть, бо вмітимуть розрізнити, де правда і яка вона, воля.
