Ми в своєму праві бути там, де ми є. А окупанти – ні.
От вони гуляють по селу, такі ніби Бога за бороду зловили – голосні, підкреслено веселяться, пиячать, до дівчат зачіпаються. А в очах цих п’яних пустопорожніх, не пойму чи похмілля, чи страх, чи порожнеча. Всього, мабуть, по трохи. Бо їм, крім дурних грошей і пиятики, спиратися немає на що. Вони самі не вірять ні в яке «освобождєніє», того, мабуть і п’ють, щоб самих себе не бачити.
Нас тримає віра в те, що ми колись повернемось під контроль України, віра в те, що наш дім залишатиметься нашим домом, але вже без орків. Ми так виховані, що «де родився, там і пригодився», є базове мислення критичне, що оце сміття людське, що прийшло і заселяє зараз наше село, не на своїй землі.
Є відчуття внутрішньої правоти. Але чоловік мені деколи каже: «Хочеш бути правою чи живою?»
