Навіть в моменти невіри, а такі трапляються ось як зараз після перегляду міжнародних новин я… брешу. Брешу собі, брешу своїм близьким, брешу односельчанам, з якими ще розмовляю.
Примушую себе вірити, що ворог впаде, що ЗСУ прийде, бо в це вкладається багато зусиль, бо багато роботи робиться і ми побачимо, що всі ці наші території будуть деокуповані.
А може мені хочеться так думати, бо тут мій дім, який ми з чоловіком будували 30 років – із хатки-мазанки перетворили на Дім. Копали криниці, проводили каналізацію, виплекали сад, щороку садили город, тварини наші…
Але ж не може так бути, що нас просто «залишать на відкуп»? Чи може?
