Моя бабуся — дитина війни. Вона памʼятає Севастополь під час німецької окупації, вона памʼятає зруйноване вщент місто. Було надзвичайно складно.
Я — дитина війни. Війна почалась, коли мені було 10 років. Я пам’ятаю окупантів без якихось знаків, я памʼятаю як мені було страшно. Я боялась війни. І от, мій страх виповнився.
Замість «ніколи знову» зʼявилось «можєм павтаріть», замість Батьківщини — божевільна мачуха. Я не розуміла, як можна змінить Батьківщину. Я народилась в Україні, і зрадити її — це все одно, що зрадити присязі, а Севастополь такого не пробачає. На жаль, велика кількість севастопольців про це забули.
Але я бачу, що є значна кількість тих, хто не зрадив Україну, тих, хто готовий боротися за наш Крим. Севастополь — це місто, де патріотизму вчать з дитинства, і наші зберігають вірність, не дивлячись ні на що. Є з ким будувати новий Севастополь — місто, де майорить український прапор, де знаходиться база НАТО (бо Україна в НАТО) і наш флот, який ми відбудуємо разом.
