У нас у сусідів не повернулися з канікул діти. Я не знаю, чи це та заплановано, але вони поїхали в Крим «на оздоровчий табір» і от уже всі діти пішли в школу, а їх нема. Сусідка ходить темна як смерть. Боюся її питати. Тим більше, що чоловік пропав ще раніше, і коли я чисто по дружньому спитала, вона огризнулася «тобі то зачем знать?»
Мені ніби й обідно, бо ми раніше дружили і даже разом по черзі ходили їду добувать, і своїм жіночим ділилися. А з іншого боку, розумію, що краще менше знати. Да і їй, наверно, так спокійніше, бо ж не ясно: чи виїхали, чи вивезли, чи щось сталося.
Отак і живем: всі дружно боїмся, навіть спитать чи одне одного підтримать. Я спочатку плакала від образи і самотності, а тепер думаю: ну їй же важче. Напекла вергунів, завернула в салфетку і занесла, мовчки. Обняла та й пішла собі додому, нічого не питаючи. Хай знає, що я поруч хоч так. Що не самі ми.
