Я стискаю скроні, відчуваючи, як у мені стискається все. Від болю, від люті, від безсилля. Навколо мене — каламутне болото, у якому купаються чужі обличчя, чужі слова. Вони гучно кричать: «Побєдім!», «Русскій мір!», «Навсєгда!». Їхня пропаганда, як отрута, розтікається повітрям, проникає у щілини, у найменші шпарини мого світу.
Я народилася в вільній Україні і не памʼятаю всього цього трешу з «по старому», як тут деякі ждуни розказують. Тепер усе змінилося. Вони прийшли — чужі, з чужими словами й чужими прапорами. Вони намагаються змусити нас забути, хто ми є. Вони хочуть, щоб ми стали частиною їхнього «вєлікого» світу, де немає місця для нашої волі.
Я бачу, як вони нервують. Вони відчувають, що щось їм не вдається. Їхні обличчя спотворює злість, гасла стають голоснішими, а агресія — жорсткішою. Вони намагаються залякати, зламати, змусити скоритися. Забирають телефони, обіцяють повернення «за маленькою услугу, тебе че жалко?!» Серйозно?!
Але я стискаю зуби й не дозволяю їм проникнути в середину. Я — коріння, я — пам’ять цієї землі. Я знаю: чим більше вони тиснуть, тим сильніше проростає в мені опір.
