Я пам’ятаю… Зранку 24 лютого разом з моїм сином ми прокинулись від телефонного дзвінка друзів, які кричали в слухавку: «Вмикайте телевізор, в країні війна!» Сину зателефонували з роботи і також повідомили. Проймав жах. Перші хвилини ми не розуміли, що відбувається, просто сиділи перед телевізором мовчки. Потім він задав мені питання, на яке я не знала як відповісти: «Мама, що буде далі?».
О 8 ранку його викликали на роботу, допомогли сховати цінні документи. Я до останнього просила залишитись зі мною, щоб він нікуди не ходив. Ослухався.
Всі 4 години поки його не було я не могла знайти собі місця, містом пересувалась ворожа техніка, з сусідніх сіл і міст телефонували знайомі, що росіяни проїжджаючи містами встановлюють свої прапори.
Після того як син повернувся, від нього я також почула, що він бачив колони військових, навіть сфотографував їх, всі машини, танки, бмп та інше були розфарбовані “Z” та “V”. Ставало все далі страшніше.
У кожній соціальній мережі, по кожному каналу передавали одне і теж, одні і тіж страшні новини – обстріляно, влучено, поранено, загинули…
Ближче першої години дня син пішов зняти кошти з карток, та вже було пізно, банкомати були порожні, в аптеках і магазинах величезні черги, по місту чути слова людей: росія напала на Україну.
