Життя в окупації приводить людей до відмови в нормальне життя, все що колись було доступним, зараз стало неможливим.
Влітку я потрапила до лікарні, в мене був високий тиск, не функціонувала права рука і перекосило нижню губу. Зв’язку немає, подзвонити кудись не має змоги, нас повністю відрізали від цивілізованого життя. Я не знаю, скільки я так пролежала, але мені пощастило, що до мене зайшла сестра. Побачивши в якому я стані, швидко побігла до сусіда, щоб він відвіз нас на своєму авто у лікарню. Викликати швидку не вдалося через відсутність зв’язку.
У лікарні величезні черги, лікарів майже не лишилось. Мене поселили в палату з жінкою, ми з нею добре розговорились. Вона мені розказала (а її подруга працює медсестрою у цій лікарні), що з лікарні вивезли всю техніку до Луганська. Лікування було жахливим: ліків в аптеці немає, мене лікували якимись «аналогами», які заледве допомагали.
Цікавий факт в тому, що до нас, місцевих жителів, звичайних людей, ставлення було жахливим – мене лікував якийсь лікар, не з наших країв, це було чутно по його мові. Водночас до тих «освободітєлєй» навіть не підпускали наших медсестер і лікарів, які залишились працювати в тій лікарні, напевно бояться. Правильно роблять.
Але найстрашніше в цій ситуації те, що людей відмовляються лікувати без руських паспортів. Через відсутність сучасної техніки мені довго не могли поставити діагноз. В решті решт, мене виписали через півтора місяці, але я досі відчуваю, що мене просто «стабілізували», але суттєво мій стан не полегшився. Такі от «покращення» руського міра.
