Мені страшно вам це писати, але хочу подякувати за все, що читаю тут. Це якось дає віру в те, що не сама. Найцінніше було прочитати щоденники з рідної Луганщини, бо деколи здається, що сам один лишився. Але серцем розумію, що це не так. Пишіть більше, прошу, це таку надію дає!
Я з україномовної родини, ми завжди були трішки «іншими», і професійне життя своє я так побудувала. Від часів окупації я, здається, змінююсь. Здається, що маска якась налізла і починає приростати до лиця. Я навіть це повідомлення пересилаю через двох подруг, а раптом «по почерку узнають», я ж викладала в школі, але пішла, коли довідалась, що тепер ми викладаємо «по мєтодічкє» і «ваш предмет неактуален как пропагандистский». Вгадайте, що я вчила.
Я сховала «пропагандистские» спогади про свою бабцю і вишиванку, бо мені здається, що як прийдуть за чимось – а тут легко, бо я свій гострий язик сховати не можу – спочатку ляпну комусь із сусідів щось, чи в магазині, а потім не сплю, здається – ось вже за мною їдуть. А в мене вдома все «пропагандістске» – і книжки, і фотографії на стінах, даже імена дітей і внуків.
Про внуків окремий біль, їх же вже по мєтодічкам в школі вчать, а вони приходять питати «бабушка, а оце правда?». А я їм що скажу, я кожне слово важу, щоб молодші ж в школі не повторили і всьо жду коли старший прийде – він розуміє, з ним вже можна. Так жалію, що українського прапора нема, якось всьо не до того було, а тепер не вистачає. Пошити хочеться просто, щоб мати. Страшно, але пошию. Плачу, як це пишу. Дякую, вам дівчата. Як же ми чекаємо»
